ХТО ТАКІ КУРУЦИ?

 

Куруци (від латинського crux — «хрест») — це учасники антигабсбурзьких народно-визвольних повстань у Угорському королівстві та на Закарпатті наприкінці XVII — на початку XVIII століття.

Основні факти про куруців:

• Проти кого воювали: Головним ворогом куруців була австрійська династія Габсбургів, яка проводила політику централізації, збільшувала податки та обмежувала релігійні й політичні свободи. Ворогів куруців — австрійських солдатів та їхніх прибічників — називали лабанцями.
• Етнічний склад: Рух куруців мав багатонаціональний характер. Поруч із угорцями у військових діях активну участь брали закарпатські русини, словаки та румуни.
• Головне повстання (1703–1711): Найвідомішим етапом руху стало Визвольне повстання під проводом князя Ференца II Ракоці. Повстання розпочалося саме на Закарпатті, а закарпатські селяни стали першими та найвідданішими бійцями армії Ракоці.
• «Найвірніший народ»: За виняткову мужність та підтримку Ференц II Ракоці закарбував у історії вислів про закарпатських русинів — Gens fidelissima («Найвірніший народ»).

Після поразки повстання у 1711 році частина куруців змушена була емігрувати, а сам рух припинив існування, увійшовши до фольклору та історичної пам’яті народів Центрально-Східної Європи.

Закарпаття відіграло ключову роль у національно-визвольному русі під проводом Ференца II Ракоці (1703–1711 рр.). Саме гірський рельєф, наявність міцних замків та щира підтримка закарпатських русинів зробили цей регіон колискою та головним оплотом куруців.

Ось детальний огляд найважливіших битв, стратегічних центрів та військової тактики куруців на Закарпатті:

 Ключові битви та події на Закарпатті

Битва під Довгим (7 червня 1703 року)

• Де: село Довге (сучасний Хустський район).

Євменій Сабов: Людина, яка рятувала культуру та віру Закарпаття

 

о.Євменій Сабов жив на зламі епох і став справжнім орієнтиром для людей у часи, коли намагалися змінити їхню ідентичність. Сучасники називали його совістю краю за чесність, незламність і відданість традиціям предків. Його шлях — це історія про те, як родинна пам'ять і любов до свого народу допомагають вижити у найскладніші часи.

Генеалогічне коріння: Феномен спадкового духовенства

Генеалогія Євменія Сабова є класичним втіленням феномену закарпатської інтелігенції, де живий звʼязок поколінь забезпечував не лише соціальний статус, а й безперервність інтелектуальної еліти. Його родовід — це «могутнє древо», що живилося соками рідної землі протягом багатьох поколінь.

●       Походження: Євменій народився 1 жовтня 1859 року в селі Верб'яж. Його духовне становлення почалося під опікою хресного батька — видатного історика о. Іоанна Дулишковича, що символічно поєднало малого Євменія з академічною традицією краю.

●       Батьківська лінія (Династія Сабових):

Прадід: о. Янош Сабов — душпастир, який розпочинав службу ще за часів єпископа Андрея Бачинського, закладаючи підвалини родинного служіння.

Дід: о. Антал Сабов — продовжувач священницької династії в епоху єпископа Василія Поповича.

Батько: о. Іван (Янош) Антонович Сабов (1834–1878) — вихованець Ужгородської семінарії, який своєю взірцевою службою у Верб'яжі та Іванівцях сформував світогляд майбутнього будителя.000

●       Материнська лінія: Мати, Емілія Лабанц, належала до старовинних родів Лабанців, Баранковичів та Бачинських, що ще міцніше вкорінювало Євменія у середовище вищого духовенства.

Виховання в «старій священницькій сім'ї» зумовило не лише вибір професійного шляху, а й особливий тип характеру — поєднання смиренності душпастиря із твердістю захисника віри та мови предків.

Публікація о. Даниїла Бендаса «Виховання духовних кадрів у Мукачівській греко-католицькій єпархії (1949–1989)» із збірника: Науково-дослідного центру історично-релігійних студій «ЛОГОС» УжНУ за 2012 рік

Так згально відомо, що заснування Мукачівської єпархії губиться в тисячолітній давнині, але про навчальні заклади з підготовки і вихованню духовних отців і дяків для неї можемо говорити тільки після створення на Чернечій горі Мукачівського монастиря, який став не тільки центром для віруючих, але й осередком знань, культури й освіти. При монастирі існувала елементарна школа для навчання грамоти, переписувались книги для богослужіння, створювались перші літописи. У 1391 р. відкрито Грушівський монастир, де з початку XV ст. працювала школа для народу, а також богословська, де навчалися молоді ченці та сини священиків.

Таким чином чином, з упевненістю можна сказати, що рушійною силою розвитку як освіти взагалік, так і церковної зокрема, в нашому краї була Церква, бо поширення християнства вимагало підготовки місцевих священиків і дяків, які б могли задовольнити духовні потреби вірників і по можливості навчати грамоті місцеве населення. Тому більшість дослідників краю вважає, що такі школи існували при монастирях Мукачева, Малого Березного, Імстичева, Бороняви, Марія-Повчі, Красного Броду і давали певну освіту священикам, монахам, а інколи й мирянам.

Служіння у світлі та підпіллі: Життєвий шлях отця Юрія Сабова (1927–2009

 

1. Подвійна ідентичність пастиря і науковця

Постать отця Юрія Сабова є унікальним прикладом інтелектуального та духовного спротиву тоталітарній системі. Його життєвий шлях, що розпочався 3 травня 1927 року в с.Бедевля в родині греко-католицького священника Стефана Сабова та Корнелії Коссей, втілив рідкісний синтез: успішну кар’єру радянського науковця-економіста та віддане служіння таємного священника в часи жорстоких переслідувань Греко-католицької церкви. Будучи кандидатом наук і доцентом державного університету, він спрямовував свій аналітичний талант на розбудову церковних структур. Ця стаття, присвячена майбутньому на слідуюий рік 100-річчю з дня його народження, розкриває історію людини, яка стала «нервовим центром» відродження Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЄ) та мостом між епохою «катакомб» і сучасною інституційною повнотою Церкви.

2. Духовне коріння: Генеалогія священницького роду

Отець Юрій походив з старовинної священницької династії, де вірність Апостольському Престолу передавалася як спадок. Його стійкість у вірі була загартована досвідом багатьох поколінь:

• Батько (о. Стефан Сабов): роки життя 1894–1945. Теологічну освіту здобув в Ужгороді. 22 грудня 1918 року мукачівський єпископ Антал Папп висвятив його на священника. Служив парохом у Бедевлі та Рахові, а в роки війни (1941–1945) виконував обов'язки тюремного капелана в Ужгороді та служив у селі Пастілки. З 1937 року мав титул почесного декана.
• Мати (Корнелія Коссей): роки життя 1893–1967, донька священника Тітуса Коссея та Анастасії Чопей (доньки о. Габора Чопея).
• Дід по батькові (Ераст Сабо): роки життя 1866–1924, служив у Келечині та Арданові, почесний декан з 1919 року. Був одружений з Ержебет Шерегі (донькою о. Василя Шерегія).
• Дід по матері (Тітус Коссей): народився в родині священника Яноша Коссея та  Марти Яроміс роки життя 1849–1928, душпастирював у Ладомирові, Реметах, Бедевлі та Нижній Калині.

Це розгалужене родинне дерево, що охоплювало родини Сабовів, Чопеїв, Шерегіїв, Коссеїв, Яромісів… створило фундамент незламності Юрія Сабова. Спадковість поколінь сформувала його як патріота своєї Церкви, готового до викликів підпілля.

Душа русинської кухні: смак, що повертає додому

 

Забутий смак дитинства

Старі рецепти русинської кухні — це смаки, за якими готували наші бабусі та мами. У світі однакової та швидкої їжі ми все частіше сумуємо за чимось справжнім. Куди зникає теплий аромат свіжого хліба і секрети приготування, які колись передавалися від матері до доньки? Рецепти предків часто зникають разом із ними, залишаючи по собі лише пустку в пам'яті.

Більше, ніж просто їжа

Смак дитинства — це жива пам'ять:шорсткість кукурудзяного борошна, запах лісових грибів, тепло тіста, замішаного натрудженими руками.Кожна страва тут перетворюється на родинний скарб, який відновлює перерваний зв'язок між поколіннями.

Чому важливі локальні рецепти?

Фіксація русинської кухні сьогодні — це не ностальгія, а акт відновлення історичної справедливості. Русинська культура, що існує на перетині кордонів та мовних пластів тривалий час перебувала у тіні великих наративів. Збереження цих «старих рецептів» є формою опору проти культурного знеособлення. Кожна страва тут є свідченням транскордонної долі народу, що зумів зберегти свій гастрономічний голос попри всі політичні шторми.

Локальна кухня стає фундаментом, на якому вибудовується усвідомлення власної унікальності. Це спроба зафіксувати невловимий дух Центральної Європи, де в одному казанку варяться історія, традиція та особиста драма багатьох поколінь.

 Смак, що повертає додому

Справжня культура починається з родинного столу, за яким пахне затишком. Щоб зрозуміти себе, іноді достатньо відкрити старий зошит із рецептами. Смак — це найнадійніший міст у минуле та дороговказ додому. У простих інгредієнтах і бабусиних порадах прихована відповідь на головне питання: ким ми є насправді і звідки родом.

 

1. Токан з бринзою та шкварками

Традиційна страва з кукурудзяного борошна

Микола РІШКО: «До 30-ої річниці священичої хіротонії Преосвященного владики Ніла»

 

« Я добрий пастир. Добрий пастир

Життя своє за овець покладе»

 ( Ів.10,11.)

         Віра Христова, це переворот в житті особи, родини, спільноти. Тими, хто повинен понести Христовий Ідеал у світ є єпископи та душ пастирі.

          Кожний християнин, будучи мирянином, єпископом чи священником повинен жити, «йдучи слідами Учителя», відповідально беручи на себе божественну місію, яку покладає на нього Хрещення: «Ідіть, отже,і зробіть учнями всі народи…. Я з вами по всі дні, аж до кінця віку… - це сказав Ісус.. І він сказав це тобі.»

           Історія Церкви свідчить , що апостоли і їх наслідники передавали свою владу так, що вже за апостольських часів маємо три ступені священства: Єпископ, священник і диякон.Цей розподіл священичої влади мусів відбутися, якщо не за наказом Спасителя перед Вознесінням, то обов’язково під проводом і натхненням Духа Святого. Апостоли з великою досконалістю заклали фундамент під будову Божого Царства, строго дотримуючись розпоряджень свого Божественного Учителя.

             Первісні християнські громади очолювали єпископи, які були оточені священниками і дияконами. Що в спеціальний спосіб допомагали в служінні своєму єпіскопу. Це означає,що єпископи – це безпосередні наслідники Святих Апостолів, а інші священичі чини мають меншу від єпископів владу.

               З часом деякі єпископи почали прибирати, залежно від адміністративної ваги їхніх єпархій, титули митрополита, архієпископа, патріарха, але всі єпископи, незалежно від різної ваги їхніх адміністративних функцій, вважаються рівними в благодаті. Вони рукополагають священників і дияконів, призначають настоятелів та інших духівників і зміщують їх. Їм належить нагороджувати за пильну службу і судити підлегле їм духовенство за проти канонічні та неморальні вчинки. Судити єпископа може тільки собор єпіскопів.

               Ця наша розповідь, про наймолодшого хіротонізованого єпископа в Україні 47 – річного уродженця Ужгорода владику Ніла(Лущака) призначеного 20 липня 2020 року Апостольським адміністратором Мукачівської греко – католицької єпархії.

               Юрій  Лущак (єпископ Ніл) народився 22 травня 1973 року в місті Ужгород. Тут же закінчив середню школу.Його світогляд формувався в період розквіту радянської пропаганди ,але на щастя дідик та бабка по материнській лінії були глибоко віруючими практикуючими християнами. Першу сповідь, та перше причастя отримав з рук підпільного священника Йосипа Штелихи.

Інженери вічності: Неймовірні парадокси життя родини Бендасів

У добу цифрової амнезії, де інформація живе кілька годин, а пам’ять про предків стирається за два покоління, історія Закарпаття ризикувала перетворитися на білу пляму. Системне стирання ідентичності в радянський період мало б досягти своєї мети, якби не двоє людей — Стефан та Даниїл Бендаси. Батько й син, канонік та інженер, вони стали архітекторами пам’яті, чиї долі — це ланцюг інтелектуальних подвигів та трагічних парадоксів, що виходять за межі звичайної біографії.

Мовний калейдоскоп: Чотири класи — чотири мови

Інтелектуальний фундамент Стефана Бендаса був закладений у дивовижній мандрівці мовами та культурами. Його початкова освіта відображала розбурхану географію початку XX століття, де кожна зміна школи означала зміну цивілізаційного коду:

1-й клас: англійська мова (м. Стрентон, Пенсільванія, США) — дитинство в еміграції;

2-й клас: угорська мова (м. Мукачево) — повернення до витоків Австро-Угорщини;

3-й клас: русинська мова (с. Грушево, Тячівщина) — занурення в народну стихію;

4-й клас: латинська мова (римо-католицька школа в Мараморош-Сигеті) — дотик до сакральної мови Церкви.

Цей «мовний квест» не був просто випадковістю.