Родовід, генеалогічні корені, життя, діяльність та спадщина Мукачівського єпископа Петра Гебея (1864–1931)

 Феномен збереження релігійної, мовної та канонічно-культурної самобутності населення Підкарпатської Русі (Закарпаття) в умовах багатовікового перебування під чужоземним пануванням безпосередньо пов’язаний із функціонуванням спадкової духовної еліти — так званих «попівських родів». Упродовж XVIII–XX століть саме священицькі династії виступали головними носіями соціального та інтелектуального капіталу, хранителями слов'янсько-русинської обрядової традиції та канонічними медіаторами між селянською масою і державно-адміністративними інституціями.

Збереження слов'янського обряду поставало для них не лише релігійним обов'язком, а й формою пасивного інституційного спротиву денаціоналізації краю, що підготувала підґрунтя для патріотичного та церковно-культурного відродження у міжвоєнний період.

 Представником одної з таких родин  був єпископ Петро Гебей, очолював єпархію у 1924–1931 роках. Його архіпастирство припало на складний повоєнний період трансформацій у складі новоутвореної Чехословацької Республіки (ЧСР), коли регіон переживав глибоку міжконфесійну кризу, загострення соціально-економічних суперечностей та тиск ідеологічних течій.

Завдяки поміркованій дипломатії, правничій принциповості та високому авторитету серед урядових кіл у Празі, єпископ Петро Гебей досяг таких ключових результатів:

1.     Правовий захист та повернення майна: У судовому порядку Мукачівській єпархії було юридично повернуто 78 храмів і церковних маєтків, вилучених під час міжконфесійних конфліктів.

2.    Фінансова реформа духовенства: У червні 1926 року уряд ЧСР ухвалив «Конгруальний закон», який забезпечив державну заробітну плату священикам (9 000 чехословацьких корун на рік), пенсії та компенсації за викладання, що дозволило скасувати застарілі селянські натуральні збори (коблину та роковини).

3.    Мовний та культурний захист: Єпископ запровадив обов'язкове ведення церковної документації та проповідей рідною, зрозумілою народові мовою, зупинив асиміляційні тиски (мадяризацію та чехізацію), а також підтримав масштабний видавничий рух (понад 710 тисяч примірників релігійної літератури за 1925–1935 рр.).

4.    Розбудова інституцій та громадського сектору: Заснував Центральну Канцелярію Оборони Віри (ЦКОВ), Місійне товариство св. Йосафата, підтримував організацію «Братство тверезості» та залучав визначних культурних діячів (зокрема художника Йосипа Бокшая).

 І. Біографічний нарис та генеалогічний контекст

1. Петро Гебей народився 8 липня 1864 року  у селі Кальник Березького комітату в родині з глибокими династичними священицькими традиціями.

●       Батьківська лінія (Рід Гебеїв):

o   Батько: о. Михайло Гебей (1824–1873) — греко-католицький священик, здобув освіту в Ужгороді та Кошицях, тривалий час був парохом у Кальнику.

o   Дід: о. Федор Гебей (1790–1833) — викладач Ужгородської гімназії, згодом парох у Руському Полі.

o   Бабуся: Марія Йойкун (1802–1845) — донька священика Тьодора Йойкуна.

o   Прадід: Стефан Гебей — походив із села Пастілки.

o   Дядьки: о. Антоній (1820–1860, священик у Жденієві), о. Олександр (1828–1864, священик у Верхніх Ворітах), о. Янош (Іван) (1830–1904, священик у Старому Селі, учасник визвольної війни 1848–1849 рр. як розвідник/командир відділення).

●       Материнська лінія (Рід Микитовичів):

o   Мати: Сузана Микитович (1827–1902) — походила зі шляхетсько-священицького роду Микитовичів, з якого у XVIII–XX ст. вийшли десятки священиків, катехитів та церковно-громадських діячів.

o   Значення: Шлюб батьків поєднав дві впливові духовно-інтелектуальні династії, забезпечивши Петру Гебею широкий розгалужений зв'язок із місцевою інтелігенцією.

Мости пам’яті в Мішкольці: Хто відроджував спадщину єпископа Андрея Бачинського на міжнародному форумі 2009 року

 

Майже два десятиліття тому в Мішкольці пройшла наукова конференція, присвячена спадщині єпископа Андрея Бачинського. На превеликий жаль, її ідейні натхненники й організатори — доктор Тібор Уяцкі та доктор Тібор Міклош Попович — уже відійшли у вічність. На знак пошани та в їхню світлу памʼять оприлюднюю інформацію про цей форум.

Біографічний та аналітичний огляд організаторів, доповідачів і учасників міжнародної наукової конференції (26–28 серпня 2009 року, м. Мішкольць / Тапольця, Угорщина)

Наприкінці серпня 2009 року місто Мішкольць та селище Тапольця (Угорщина) стали осередком міжнародного інтелектуального й духовного життя. Науковці, духовенство, краєзнавці та громадські діячі з Угорщини, України та Словаччини зібралися на Міжнародну наукову конференцію, присвячену 200-річчю з дня смерті видатного просвітителя, єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Андрея Бачинського (1732–1809). Цей форум відзначився вагомими науковими доповідями, презентаціями музейних реліквій та консолідацією громадськості трьох країн.

Ключові факти форуму: Конференція зібрала 14 офіційних делегатів із 3 країн. Робочі мови: русинська, угорська, англійська,  та українська. У рамках заходу відбулися наукові засідання, Божественна Літургія церковнослов'янською мовою у Герембелі та Панахида у Скальній каплиці Тапольці.

1.   Угорські організатори та духовні наставники

Міжнародна конференція була підготовлена спільно Русинським меншинним самоврядуванням м. Мішкольць, об'єднанням «Спольна сила», Русинським культурним товариством «Будителі» (Будапешт) та Русинським науково-дослідним інститутом в Угорщині.

Др. Тібор Міклош Попович (Dr. Popovics Tibor Miklós) — головний науковий менеджер та організатор конференції. Очолює Русинське культурне товариство «Будителі» та Русинський науково-дослідний інститут в Угорщині. Протягом багатьох років займається дослідженням культурно-історичної спадщини карпатських русинів та розбудовою міждержавних наукових контактів.

Др. Тібор Уяцкі (Dr. Ujaczki Tibor) — голова Русинського меншинного самоврядування м. Мішкольць та керівник громадсько-корисної організації «Спольна сила» (RUKISÖSZ). Виступив із вітальним словом та відкрив засідання конференції, забезпечивши її організаційну й матеріальну підтримку.

Духовний провід:

•                 Отець Андраш Попп (Popp András) — директор греко-католицького колегіуму та духовного центру «Акрополіс» у Мішкольці. На відкритті форуму зачитав вітальний лист єпископа Фюлепа Ковчеша.

•                 Отець Ласло Дудаш (Dudás László) — декан та парох Герембельської греко-католицької парафії, у чиєму храмі Покрова Пресвятої Богородиці відбулася літургія церковнослов'янською мовою у співслужінні гостей.

Життя, родовід та діяльність каноніка Івана Яковича (1829–1917)

 

Генеалогічне коріння та династична спадковість покоління роду Яковичів

1.1. Від парафіяльного служіння до вищого духовного стану

Феномен спадкового греко-католицького духовенства Мукачівської та Пряшівської єпархій у XIX столітті слугував не лише потужним соціальним ліфтом для вихідців із провинції, але й виступав ключовим інституційним та культурним захисним механізмом. В умовах перебування в складі Габсбурзької імперії корпоративна замкненість священничих родин дозволяла акумулювати інтелектуальний капітал, зберігати книжкову традицію, усну пам'ять та релігійно-культурну ідентичність краю від асиміляційних тисків. Біографія каноніка Івана Яковича розгортається саме як логічна вершина розвитку такої династичної традиції, що охоплює три послідовні покоління.

Засновником цієї династичної лінії, який проклав шлях від сільського душпастирства до вищої церковної освіти, був дід каноніка — Шимон Яковіч (Jakovics Simon). Народившись у селищі Дубове (Дубовань) комітату Шарош (нині територія Словаччини), він здобув ґрунтовну освіту у провідних богословських центрах імперії Габсбургів того часу — Егері, Ужгороді та Кошицях. 28 березня 1790 року Шимон був висвячений на священника Мукачівським єпископом Андрієм Бачинським. Його душпастирська геолокація охоплювала парафії у Крайній Бистрій (1790–1803 рр.) та Буковці (1803–1831 рр.). У 1820 році, внаслідок масштабних церковно-адміністративних реформ та виділення нових єпархіальних структур, його парафія увійшла до складу новоствореної Пряшівської єпархії. Шимон узяв шлюб із донькою священника Йожефа Торонського та відійшов у вічність 18 червня 1831 року.

Друге покоління роду репрезентував батько каноніка — Андраш (Андрій) Яковіч (Jakovics András). Народившись у селищі Крайня Бистра комітату Шарош, він пішов шляхом батька й здобув вищу духовну освіту в Ужгородській семінарії. 26 травня 1817 року його висвятив на священника мукачівський єпископ Олексій Повчій. Андраш здійснював душпастирське служіння на парафіях у Порубці (Земплінський комітат, 1817–1819 рр.) та Гаягоші (Унгський комітат, 1819–1830 рр.). Його передчасна смерть у 1830 році поставила родину перед важкими випробуваннями, адже незабезпеченою залишилася сім'я з малолітніми дітьми, зокрема однорічним сином Іваном.

Шлюб Андрія Яковича з Марією Бачинською — донькою священника Миколи Бачинського прямим чином пов'язав рід Яковичів із родиною видатного Мукачівського єпископа Андрія Бачинського, чий масштаб постаті та реформаторський спадок залишалися визначальними для церковно-культурного життя краї.

2. Життєпис та духовно-освітній шлях Івана Яковича (1829–1917)

2.1. Становлення, освіта та вибір целібату

Прийняття целібату (неодруженого священства) у Мукачівській греко-католицькій єпархії XIX століття слугувало свідомим інституційним вибором, який відкривав прямий шлях до вищої церковної кар'єри. Згідно з канонічним устроєм та практикою єпархіального управління, члени Мукачівського капітулу (каноніки) мали бути вільними від сімейних та майнових зобов'язань щодо приватних спадкоємців. Це гарантувало цілковиту присвяченість адмініструванню єпархіального майна, викладацькій праці та засіданням Духовного суду. Саме целібат дозволив Івану Яковичу згодом посісти ключові посади великого препозита (nagyprépost) та єпископського заступника (püspöki helyettes).

Іван  Якович народився 27 серпня 1829 року в селищі Радвань комітату Земплін. Отримавши початкову підготовку, він вступив до Ужгородської духовної семінарії, де виявив високі інтелектуальні здібності. Зваживши свої прагнення та вимоги часу, він свідомо прийняв рішення про безцелібатне (неодружене) служіння. 2 квітня 1854 року його висвятив у священничий сан єпископ Василь Попович — один із найвидатніших архіпастирів Мукачівської єпархії XIX століття.

Душпастирське та педагогічне становлення о. Івана проходило через такі послідовні етапи:

1.     1854–1855 рр.: Початок душпастирства на парафії в селі Берегракош (Березький комітат, нині Ракошино).

2.    1855–1859 рр.: Повернення до Ужгорода, призначення духівником (спіритуалом) Ужгородської духовної семінарії.

3.    1856–1859 рр.: Одночасне виконання обов'язків викладача богослов'я в семінарії.

4.    1860–1861 рр.: Призначення на посаду віцеректора семінарії.

Ранній семінарський досвід зарекомендував о. Івана як вимогливого педагога та глибокого адміністратора, підготувавши його до наступного етапу парафіяльного та розлогого єпархіального служіння.

 

2.2. Хронологія служіння та церковно-адміністративне сходження

Після першого семінарського періоду о. Іван Якович пройшов тривалий шлях парафіяльного настоятеля. У 1861–1884 роках він очолював парафію у Великих Лазах (Унгський комітат). Наступним етапом стало його призначення у 1884–1887 роках настоятелем парафії в Чинадійові / Берегсентміклоші (Березький комітат), де він одночасно з 1884 року виконував обов'язки благочинного (еспереша) Берегсентміклоського округу. У 1888–1899 роках о. Іван обіймав посаду настоятеля Ужгородського кафедрального собору.

З 1880-х років Якович став центральною постаттю єпархіального управління, виступаючи найближчим соратником єпископа Юлія Фірцака. Під час відсутності чи хвороби архієрея він системно виконував обов'язки єпископського заступника (püspöki helyettes). Зокрема, архівні джерела засвідчують його активну участь у розбудові єпархіальних інституцій: у 1909 році канонік Якович разом із єпископом Юлієм Фірцаком, майбутнім єпископом Антонієм Паппом та каноніком Емануїлом Рошковичом  очолював ключові єпархіальні зібрання, які визначали вектор розвитку Мукачівської єпархії на початку XX століття.

Визнання його заслуг зафіксовано в офіційних виданнях Мукачівської єпархії (Schematismus Cleri Dioecesis Munkacsiensis), де зазначалася повна офіційна формула його титулатури:

«Jakovics János, pápai prelátus, nagyprépost, székesegyházi főesperes-parókus, a szeminárium rektora, szentszéki tanácsos, a Vaskorona-rend lovagja...»

(«Янош Якович, папський прелат, великий препозит, архідиякон-настоятель кафедрального собору, ректор семінарії, радник духовного суду, кавалер ордена Залізної Корони...»)

Канонік Іван Туряй (1831–1915) духовний будівничий краю

 

1. Історичний контекст доби та постать о. Івана Туряя в соціокультурному просторі нашого краю

На зламі XIX та XX століть наш край опинився в епіцентрі складних суспільно-політичних та мовно-культурних трансформацій. Посилення мадяризаційної політики урядових кіл Угорського королівства створило глобальні виклики для збереження етноконфесійної та мовно-культурної самобутності края. У цих історичних умовах захист церковнослов'янської спадщини та традиційної народної мови вимагав від крайового духовенства та інтелігенції не лише пасивної опору чи декларативного патріотизму, а й високої адміністративної гнучкості, фінансової прагматичності та розбудови власних інституцій.

Однією з ключових і найвпливовіших постатей цього відновно-просвітницького руху постає канонік о. Іван Туряй (в угорськомовній періодиці та офіційних довідниках — Turjay János). Поєднуючи в собі риси високого церковного ієрарха, досвідченого педагога та раціонального адміністратора, о. Туряй репрезентував феномен універсального діяча Мукачівської греко-католицької єпархії. Його багатогранна спадщина охопила пастирське служіння, будівництво освітньої системи, систематизацію єпархіальних архівів, керівництво фінансовими фондами та масштабну видавничу філантропію, що забезпечила інституційну стійкість руського культурного ареалу Подкарпаття.

1.1. Походження, освіта та початок душпастирства

Життєвий шлях о. Івана Туряя є показовим зразком соціокультурного сходження ревносного та обдарованого вихідця з крайового духовенства, чий інтелект і працелюбність відкрили шлях до найвищих щаблів церковної ієрархії:

• Народження та родинне коріння: Іван Туряй народився 23 липня 1831 року в селі Страбічово у родині сільського дяка Василя Туряя. Виховання у дяківській сім'ї змалку заклало у майбутнього пастиря глибоку шану до церковнослов'янського богослужебного співу, писемної грамоти та парафіяльних традицій.
• Академічна підготовка: Здобув богословську освіту в стінах Ужгородської духовної семінарії, виявивши високі здібності до системного вивчення богословських дисциплін, канонічного права та мов.
• Ієрейське свячення: 22 травня 1859 року висвячений неодруженим на священника Мукачівським єпископом Василем Поповичем, що визначило його цілковиту посвяту інституційній та освітній праці в єпархії.

Початковий етап душпастирського служіння о. Туряя пройшов на сільських парафіях:

1.     1859–1865 рр. — священниче служіння у селі Толчва Земплінського комітату;

2.    1874–1876 рр. — душпастирська праця у містечку Каллошем’єн Саболчського комітату.

Практичне душпастирство на цих приходах дало о. Туряю глибинне розуміння соціальних і освітніх потреб пересічного сільського населення, а також викликів, з якими стикалося пастирство в умовах іншомовного чиновницького тиску. Цей практичний досвід надалі став фундаментом його масштабної освітньої та благодійної діяльності на єпархіальному рівні.

1.2. Багатогранний феномен особистості

Аналітичний огляд життєвого шляху о. Івана Туряя засвідчує унікальний синтез богословсько-пастирського покликання та високоефективного менеджменту в кількох взаємопов'язаних сферах:

• Душпастирське служіння та парафіяльна опіка: Послідовний шлях від сільського пароха в Толчві та Каллошем’єні до духівника семінарії та пароха Хрестовоздвиженського кафедрального собору в Ужгороді (1910–1912), де його проповідницьке слово та літургійна суворість користувалися незаперечним авторитетом серед вірян.
• Педагогіка та академічно-виховна діяльність: Багаторічна викладацька праця в Ужгородській учительській семінарії (1871–1874) та викладання богословських дисциплін (1878–1883), що поєднувалися з керівництвом жіночим інститутом (1899–1902) та десятилітнім проректорством в Ужгородській духовній семінарії (1904–1914), де о. Туряй формував світогляд нового покоління карпато-русинського духовенства.
• Архівна справа та єпархіальна реєстрація: Обіймаючи посади єпархіального реєстратора та архівіста (1873–1874), а також виконуючи функціонал лектора-каноніка, він здійснив вагомий внесок у впорядкування та збереження документальної спадщини Мукачівської єпархії, систематизувавши актові матеріали та історичні джерела.
• Масштабне фінансове та інституційне управління: Виконання обов’язків скарбника фондів управління єпархії (1883–1893) дало о. Туряю змогу опанувати складні фінансово-економічні механізми, які він згодом ефективно конвертував у стабільність освітніх капіталів та підтримку єпархіальних інституцій.
• Видавнича філантропія та меценатство: Завдяки власній фінансовій дисципліні о. Туряй став одним із головних спонсорів єпархіального книговидання, особисто фінансуючи закупівлю друкарського устаткування, вихід часопису «Наука», видання навчальних посібників та засновуючи довговічні стипендіальні фонди для незаможної молоді.

Родовід Апостольського адміністратора Мукачівської греко-католицької єпархії о. Миколая Мурані

 

Апостольський адміністратор підпільної Мукачівської греко-католицької єпархії о. Миколай Мурані та його батько о. Іван Мурані були прямими нащадками родини відомого будителя Александра Духновича. Ця родоводна гілка тягнеться по лінії Зузани Духнович — рідної сестри автора знаменитого гімну "Я русин був, єсть і буду". …  По материнській лінії дідом о. Миколая Мурані був о. Іван  Сільвай (1838–1904) — постать дивовижного масштабного таланту. Він по праву вважається найпродуктивнішим письменником нашого краю другої половини XIX століття. Його рукописна спадщина вражає: чотири грубезні фоліанти творів (більшість з яких так і не побачили світ за життя автора), окремо видана збірка з 40 надгробних проповідей (1898) та щонайменше 35 байок, розсереджених по приватних бібліотеках.

1. Духовне значення та роль священничих династій нашого краю

Історія Мукачівської греко-католицької єпархії XIX–XX століть нерозривно пов'язана з феноменом спадкових родин священників. Ці родини виступали не лише осередками релігійного благочестя, а й головними носіями освіти, національної свідомості та книжної культури в краї. Серед них особливе місце посідає родина Мурані, яка через родинні та шлюбні зв'язки поєднала кілька видатних душпастирських родів Нашого краю — Невицьких, Натоля, Сільвай, Легеза, Рац.

Найвищим проявом духовної спадкоємності цієї династії стало служіння о. Миколи Мурані (1911–1979) — Капітульного вікарія та Апостольського адміністратора Мукачівської єпархії, який очолив підпільну Греко-Католицьку Церкву в найдраматичніший період її катакомбного існування. Дослідження генеалогії родини Мурані засвідчує її прямий кровний зв'язок із видатним культурно-освітнім діячем, поетом і закарпатським будителем — священником Александром Духновичом (1803–1865).

2. Генеалогічний зв'язок із провідником русинського відродження Александром Духновичом

Генеалогічна реконструкція на основі єпархіальних документів та родинних хронік підтверджує, що о. Миколай Мурані та його батько о. Іван Мурані належать до прямої лінії нащадків родини Духновичів по лінії Сусанни (Зузани) Духнович — рідної сестри Александра Духновича.

Александр Духнович народився 24 квітня 1803 року в селі Тополя (Пряшівщина) у родині греко-католицького священника Василя Дмитровича Духновича та Марії Гербері. Його рідна сестра Сусанна взяла шлюб із греко-католицьким священником Георгієм Невицьким. Через цей шлюб започаткувалася родинна гілка, що через чотири покоління поєдналася з родиною Мурані.

Прямий ланцюг родового наступництва

Родинний зв'язок між Александром Духновичем та о. Миколаєм Мурані прослідковується через п'ять поколінь душпастирських родин:

●       1. Александр Духнович (1803–1865) — греко-католицький священник, письменник, будитель. Його рідна сестра — Сусанна (Зузана) Духнович.

●       2. Сусанна Духнович обвінчалася з о. Георгієм (Дьордем) Невицьким (1791–1854). У шлюбі народилася Терезія Невицька (1827–1905) — рідна племінниця Александра Духновича.

●       3. Терезія Невицька стала дружиною священника о. Михайла Натолі (1827–1870). У них народилася донька Марія Натоля — внучата племінниця Александра Духновича.

●       4. Марія Натоля вийшла заміж за Івана Мурані. Їхній син — священник Іван (Янош) Мурані (1881–1945), який став правнучатим племінником будителя.

●       5. о. Іван Мурані у шлюбі з Лаурою Сільвай (1883–1915) народив сина — о. Миколая Мурані (1911–1979), Капітулярного вікарія Мукачівської єпархії, який є праправнучатим племінником Александра Духновича.

Канонік Василь Гаджега (1864–1938): Життєвий шлях, богословсько-історична спадщина та громадська діяльність

 

Історичні та церковні діячі минулих століть у сучасній масовій уяві часто перетворюються на застиглі, суховіючі портрети з підручників. Людям здається, що їхнє життя складалося виключно з нудної бюрократії, богословських формальностей та далеких від реальності канонічних текстів. Проте такий спрощений погляд позбавляє нас можливості побачити живий інтелектуальний драйв, який вирував у культурно-освітніх осередках минулого, де точилися запеклі суперечки про майбутнє всієї громади.

Постать каноніка, доктора богослов'я Василя Гаджеги (1864–1938) з Ужгорода повністю руйнує ці стереотипи. Людина високої академічної культури, він перетворив Мукачівську капітулу з чисто адміністративного органу на справжній науково-історичний центр.

●       «Архітектор історичної пам'яті» Мукачівської єпархії: Д-р Василь Гаджега перетворив Мукачівську капітулу з чисто адміністративного органу на визначний осередки науково-історичних досліджень, систематизувавши й урятувавши від забуття величезний масив архівних джерел про витоки Ужгородської унії, перших єпископів та єпархіальне минуле.

●       Богослов, філософ і фахівець із канонічного права: Здобувши ступінь доктора теології у Відні, виступав автором ґрунтовних праць з онтології (розділ філософії, який вивчає фундаментальні принципи буття) та натурфілософії (філософське означення та осмислення природи як єдиного цілого), а також ключовим учасником авторитетної дискусії довкола питання священницького целібату.

●       Археограф, історик та перекладач-першопроходець: На основі першоджерел із архівів Ужгорода, Будапешта, Відня та Ватикану склав фундаментальні монографії про видатних діячів краю (М. Лучкая, І. Фогарашія, Ф. Корятовича, єпископів А. Бачинського та М. Ольшавського) й уперше перевів у науковий обіг латиномовні та угорськомовні акти, папські булли, матеріали візитацій і найдавнішу угорську хроніку «Діяння угрів».

●       Організатор крайового культурно-просвітницького життя: Відіграв провідну роль у роботі «Общества св. Василія Великого», очолював видавниче товариство «Унія», став співзасновником і членом президії закарпатської «Просвіти», редагував її «Науковий збірник» та керував «Руським клубом».

 2. Біографічні відомості та церковна кар’єра

2.1. Походження та освіта

Василь  Гаджега народився 28 липня 1864 року в родині священника-викладача. У джерельних відомостях місцем його народження вказуються села Ганичі (Havasmező, Марамороський комітат), Руська Поляна на Тячівщині, а також с. Приборжавське (Іршавщина).

Початкову та середню освіту здобував в Ужгородській та Левоцькій гімназіях. Протягом 1881–1883 років навчався в Ужгородській духовній семінарії, після чого продовжував богословські студії в Будапештській семінарії (1883 р.). Вищу світську та богословську освіту отримав у Віденському університеті (1883–1887 рр.), де в 1887 році здобув науковий ступінь доктора теології.

16 жовтня 1887 року був висвячений на священника безшлюбним («Nőtlenül szentelte pappá») Мукачівським єпископом Іваном Ковачем Пастелієм.