Микола РІШКО: «До 30-ої річниці священичої хіротонії Преосвященного владики Ніла»

 

« Я добрий пастир. Добрий пастир

Життя своє за овець покладе»

 ( Ів.10,11.)

         Віра Христова, це переворот в житті особи, родини, спільноти. Тими, хто повинен понести Христовий Ідеал у світ є єпископи та душ пастирі.

          Кожний християнин, будучи мирянином, єпископом чи священником повинен жити, «йдучи слідами Учителя», відповідально беручи на себе божественну місію, яку покладає на нього Хрещення: «Ідіть, отже,і зробіть учнями всі народи…. Я з вами по всі дні, аж до кінця віку… - це сказав Ісус.. І він сказав це тобі.»

           Історія Церкви свідчить , що апостоли і їх наслідники передавали свою владу так, що вже за апостольських часів маємо три ступені священства: Єпископ, священник і диякон.Цей розподіл священичої влади мусів відбутися, якщо не за наказом Спасителя перед Вознесінням, то обов’язково під проводом і натхненням Духа Святого. Апостоли з великою досконалістю заклали фундамент під будову Божого Царства, строго дотримуючись розпоряджень свого Божественного Учителя.

             Первісні християнські громади очолювали єпископи, які були оточені священниками і дияконами. Що в спеціальний спосіб допомагали в служінні своєму єпіскопу. Це означає,що єпископи – це безпосередні наслідники Святих Апостолів, а інші священичі чини мають меншу від єпископів владу.

               З часом деякі єпископи почали прибирати, залежно від адміністративної ваги їхніх єпархій, титули митрополита, архієпископа, патріарха, але всі єпископи, незалежно від різної ваги їхніх адміністративних функцій, вважаються рівними в благодаті. Вони рукополагають священників і дияконів, призначають настоятелів та інших духівників і зміщують їх. Їм належить нагороджувати за пильну службу і судити підлегле їм духовенство за проти канонічні та неморальні вчинки. Судити єпископа може тільки собор єпіскопів.

               Ця наша розповідь, про наймолодшого хіротонізованого єпископа в Україні 47 – річного уродженця Ужгорода владику Ніла(Лущака) призначеного 20 липня 2020 року Апостольським адміністратором Мукачівської греко – католицької єпархії.

               Юрій  Лущак (єпископ Ніл) народився 22 травня 1973 року в місті Ужгород. Тут же закінчив середню школу.Його світогляд формувався в період розквіту радянської пропаганди ,але на щастя дідик та бабка по материнській лінії були глибоко віруючими практикуючими християнами. Першу сповідь, та перше причастя отримав з рук підпільного священника Йосипа Штелихи.

Інженери вічності: Неймовірні парадокси життя родини Бендасів

У добу цифрової амнезії, де інформація живе кілька годин, а пам’ять про предків стирається за два покоління, історія Закарпаття ризикувала перетворитися на білу пляму. Системне стирання ідентичності в радянський період мало б досягти своєї мети, якби не двоє людей — Стефан та Даниїл Бендаси. Батько й син, канонік та інженер, вони стали архітекторами пам’яті, чиї долі — це ланцюг інтелектуальних подвигів та трагічних парадоксів, що виходять за межі звичайної біографії.

Мовний калейдоскоп: Чотири класи — чотири мови

Інтелектуальний фундамент Стефана Бендаса був закладений у дивовижній мандрівці мовами та культурами. Його початкова освіта відображала розбурхану географію початку XX століття, де кожна зміна школи означала зміну цивілізаційного коду:

1-й клас: англійська мова (м. Стрентон, Пенсільванія, США) — дитинство в еміграції;

2-й клас: угорська мова (м. Мукачево) — повернення до витоків Австро-Угорщини;

3-й клас: русинська мова (с. Грушево, Тячівщина) — занурення в народну стихію;

4-й клас: латинська мова (римо-католицька школа в Мараморош-Сигеті) — дотик до сакральної мови Церкви.

Цей «мовний квест» не був просто випадковістю.

Династія Легеза: Трьохсотлітній літопис духовної та інтелектуальної еліти Закарпаття

 

Історико-генеалогічний фундамент династії

Рід Легеза (Legaza/Legeza) в ієрархічній структурі Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЕ) постає не просто як сукупність біографій, а як фундаментальний інтелектуальний та духовний хребет закарпатської «священичої аристократії». Протягом століть представники цього роду виступали основними трансляторами європейських культурних цінностей, утримуючи баланс між локальною ідентичністю та ширшим цивілізаційним контекстом Центрально-Східної Європи.

Генеалогічне коріння династії сягає польського шляхетства (рід Ligęza/de Bobrk. Переселення братів Андрія та Івана Легези з Польщі до села Ізвір (Берегфорраш/Rodnikivka) стало відправною точкою формування закарпатської гілки. Перехід із римо-католицизму в греко-католицизм був актом глибокої соціокультурної асиміляції: колишня польська шляхта перетворилася на провідну еліту русинської громади. Стратегічне значення роду було закріплене через «золотий стандарт» шлюбної дипломатії — зв'язок із родиною єпископа Андрія Бачинського (зокрема через шлюб Василя Легези та Сусанни Бачинської), що перетворило рід на частину закритої інтелектуальної мережі, яка визначала долю краю протягом XVIII–XX століть.

2. Золота доба: Просвітництво, наукова думка та сакральне меценатство

У період XVIII — початку XX століття рід Легеза трансформував свій статус із суто пастирського на державотворчий та науковий. Представники династії виступали не лише як душпастирі, а й як архітектори суспільного прогресу.

Аналіз ключових напрямків діяльності:

·        Сакральна архітектура та церковне управління:

Династія Яцковичів: Духовне служіння та інтелектуальна спадщина Мукачівської греко-католицької єпархії

  

«Священницька династія — це живий ланцюг поколінь, де віра, освіта та високі моральні цінності передавалися від батька до сина як найцінніший спадок. Це була інтелектуальна еліта краю, яка в часи бездержавності виконувала роль пастирів, дипломатів, лікарів та вчителів, зберігаючи ідентичність свого народу».

Цей ланцюг не переривався навіть під тиском імперій та режимів. Яскравим прикладом такої незламності є рід Яцковичів (Jaczkovics), чиє служіння понад двісті років формувало духовне обличчя сіл від Ужанщини до Берегівщини.

 Родове дерево Яцковичів (Jatskovics/Jaczkovics) — це не просто перелік імен у церковних метриках. Це жива карта карпатської душі, чиє коріння глибоко вросла у вулканічний ґрунт Доробратова та Туриці, а гілки розкинулися далеко за Атлантику, до Пенсильванії та Нью-Джерсі. Протягом двох століть ця священнича династія була хребтом місцевої інтелігенції, тримаючи на своїх плечах не лише віру, а й освіту, медицину та саму ідентичність краю.

Історія цієї родини — це дзеркало, у якому відбиваються всі злами долі Срібної Землі: від золотої доби австро-угорського монархізму до чехословацького демократичного поступу, від жахів радянських репресій до підпільної вірності та тріумфального повернення. Як нащадкам вдалося зберегти своє «я» крізь десятиліття заборон? Відповідь криється у феномені служіння, яке для Яцковичів завжди було чимось більшим за професію.

 . Генеалогічна мережа та міжродинні зв'язки

Згуртованість династії Яцковичів зміцнювалася завдяки шлюбній політиці, завдяки якій вони перепліталися з найвпливовішими родинами єпархії:

• Легеза: Численні шлюби між родичами; Агостон Яцкович та Василь Яцкович (1812–1868) також одружилися з доньками Легези (Ержебет та Барбара).

• Ромжа: Олександр Яцкович (1832–1882) був одружений з Марією Ромжою, що створило прямий родинний зв'язок з родиною

МИКОЛА РІШКО: "Свалявський «Едем» або перлина Срібної Землі"

     

 Мальовнича Свалявщина – це самий захід України, мальовнича Голубинсько – Полянська улоговина, тут, на правому березі швидкоплинної, а колись повноводної річки Пеня, біля підніжжя гори Завершок,  розмістився свалявський «Едем»або перлина Срібної Землі - санаторій Квітка Полонини.

      Навколо, ніби короною оточено горами, з північно – східного боку історична гора Ясенівка, з північного  - заходу гора Тесаник, а з півдня гора Кичера, ці гори створюють природній захист від пануючих північних вітрів. Гори вкриті густими грабово – буковими лісами. Сама природа ніби підказала створити тут санаторно – оздоровчу повноцінну базу у цей природній ландшаф гарно вписується і є його окрасою санаторій Квітка Полонини.

      Все частіше і частіше ми усвідомлюємо, що турбота про власне здоровя повинна зосереджуватися не лише на традиційних ліках та лікарях. Тут необхідно набагато більше і це набагато більше, поєднання різних методів, форм та способів лікування нашого організму можна знайти в санаторії «Квітка Полонини». Тут майже всі види лікування поєднанні з живою природою, де людина відпочиває і тілом і душею.

      Наукові дослідження показують, що єднання з природою сприяє зниженню рівня тривожності, яке так дуже необхідне майже всім у час війни, знімає стрес  та підвищенний кровяний тиск, сприяє відновленню природніх сил.

      Квіти, дерева, тварини, птиці,озерця та озера, штучні водопади, ландшафтно – розвиткова архітектура  та деякі елементи паркової скульптури, яких є дуже багато в санаторії таять в собі щось особливе, а це відчуття спокою, тиші, тут кожен забуває про буденні турботи та повсякденну суєту. Бути наодинці з природою, сам на сам розмовляти з нею, дивитися на поведінку птиці та інших тварин – це основний спосіб лікування психо – неврологічних стресів, реабілітація всіх інших захворювань проходить швидше. Перебуваючи в таких місцях навіть не тривалий час сприяє зміцненню здоровя і продовжує життя, особливо в цей час, час неспокою, час війни, час постійних переживань.

      До рукотворного парку санаторію «Квітка Полонини» можна застосувати метафору раю, небесної обителі для вибраних і хто побував тут хоча би один раз підтвердить мої слова.

Доктор теології о. Теодор Бачинський: шлях служіння, випробувань та вірності Церкві до 115 річниці з дня народження

 

Постать у контексті епохи

Постать доктора теології Теодора Бачинського постає перед нами не лише як життєпис душпастиря, а як стратегічний символ інтелектуальної та духовної незламності Мукачівської греко-католицької єпархії.

Його біографія є гранично репрезентативною для цілого покоління закарпатської інтелігенції, яка сформувалася в поліфонічному культурному просторі Центральної Європи, а згодом опинилася в лещатах радянської тоталітарної машини.

У Бачинському ми бачимо унікальний синтез: з одного боку — це вчений-гуманітарій високого європейського гарту, з іншого — безкомпромісний «в’язень сумління». Його інтелектуальний доробок, присвячений русинській ідентичності та історії, став формою культурного опору, що безпосередньо загрожував радянському міфу про «одвічне прагнення до возз’єднання». Перед нами постає трагічна з одного боку, але тріумфальна трансформація блискучого академіста у незламного сповідника віри, чий фундамент особистості був закладений у найкращих університетських центрах Європи.

 

Священники які служили в Храмі Святих Петра і Павла села Дубровка з давніших часів до 1949 року.

 Історія храму Святих Петра і Павла в селі Дубровка — це шлях від скромної дерев'яної церкви XVIII століття, що обслуговувала невелику громаду, до мурованого, який став центром духовного та громадського життя.

Історія храму нерозривно пов'язана з долями його священників. Серед них були просвітники, громадські та політичні діячі, що відігравали ключову роль у розбудові краю, і мученики за віру чия стійкість стала духовним орієнтиром для майбутніх поколінь.

Таким чином, історія парафії в Дубровці є мікрокосмом, що віддзеркалює ширші релігійні, культурні та політичні процеси в історії Закарпаття протягом XVIII–XX століть. Вона охоплює періоди стабільності, національного відродження та жорстоких репресій тоталітарного режиму, демонструючи незламність віри та силу людського духу.

 ІСТОРІЯ ХРАМУ

Основним джерелом інформації про ранній стан парафії та її першого, дерев'яного храму, є протокол єпископської візитації Мукачівської єпархії, проведеної єпископом Михайлом Ольшавським у 1751 році. Цей документ дозволяє відтворити картину релігійного життя дубровської громади в середині XVIII століття.

Згідно з протоколом, на 1751 рік храм Святих Петра і Павла був дерев'яним, покритим шинглями (дерев'яною черепицею), а його загальний стан оцінювався як задовільний. Внутрішнє оздоблення було скромним: іконостас, виконаний простим сільським маляром, мав образи у верхньому та нижньому рядах, а вся церква була «стараннями одного простого селянина украшена». Літургійне начиння включало дерев'яний ковчег для Святих Дарів та цинкову чашу для причастя. Церковне майно складалося з двох дзвонів та необхідного набору богослужбових книг. Фінансовий стан парафії був скрутним — протокол зазначає, що церква не мала жодних доходів.

Важливим свідченням збереження культурної ідентичності громади є запис, що станом на 1805 рік проповіді в храмі відбувалися «руською (русинською) мовою». Цей факт є яскравим маркером ширшого процесу культурної самоідентифікації русинів у межах Австро-Угорської імперії.

Будівництво нової мурованої церкви в другій половині XIX століття стало свідченням не лише духовної зрілості, але й економічної спроможності дубровської громади.

Цей проєкт ознаменував новий етап в історії парафії. Щодо долі старої дерев'яної церкви існують суперечливі відомості. Місцева легенда стверджує, що вона згоріла у 1864 році,