«Луна церковний благовісний дзвін, величний храм нам двері відчиняє, вже 200 літ, вже 200 довгих зим сяє лик Святого Миколая»
«Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього» – чудовий вислів, мудрий і неоднозначний.
Скільки їх,
німих свідків історичного розвитку села Голубине. Залишилося на цій землі, на
жаль небагато. Кожен камінець, чи велика кам’яна глиба, місце, де розміщувалася
древня церква, чи гора «Рожок» або «Ясенівка», звідки починалося село, або,
будови, які збереглися до наших часів. Це і церква, нотаріальний дім, де
народився Григорій Жаткович, русинський дім, урядовий будинок – все це вже
історія.
Навіть маленька
частина храму чи старовинний хрест на кладовищі, або древні напівзабуті могили
зберігають свою святість і таємничість.
Село Голубине – це спільнота, де живуть люди різних національностей, віросповідань і конфесій. А у селі тих конфесій та деномінацій християнських і не християнських десь біля дванадцяти. Але всіх їх об’єднує любов до своєї землі, любов до Бога! Тому з великим трепетом ставляться вони до історії рідного краю, намагаються дізнатися чимало з її невідомих сторінок, зберегти і збагатити.
Конкретні дати,
події, явища, люди, з яких власне і складається історія рідного краю, завжди
були об’єктом вивчення, завжди впливали на мислення людей, але людей дійсно
мислячих, а не зомбованих різними політичними ідеологіями.
Кожен ювілей має
свої особливості. А ювілей церкви дає змогу проаналізувати розвиток
християнства в окремому населеному пункті, дає змогу оцінити зроблене, за
певний проміжок часу, дослідити історію, проаналізувати людські долі і трагедії,
з якими зустрічалася дана церква та оглянути реалії сьогоднішнього життя, а
також визначити перспективи на майбутнє.
І ось 2024 – рік.
Це 200 років з дня закінчення будівництва та освячення церкви. 1849 рік – 175
років з часу першого пограбування Голубинської церкви російськими військами,
жовтень 1944 року – 80 років з часу «визволення» села та початок знищення
церкви та гоніння віруючих, 8 березня 1949 року – 75 років, з того часу, як у
церкві Успіння Пресвятої Богородиці була проведена остання Служба Божа в обряді
наших пращурів, що служилася 125 років підряд до цього часу.
Настав час, коли
варто оглянутися, зважити все на терезах пам’яті, подумки оцінити прожите, щоб
далі впевнено рухатися вперед. Сьогодні ми маємо великий обов’язок подякувати
Богу та Пречистій Діві Марії за цей рік, згадати тих живих або померлих, які
приклалися до цих дат і вистраждали їх.
Початок 19
століття, 1824 рік. Початок того віку ознаменований тим, що єдність поглядів
тогочасного духовенства спонукала угорських державників розділити найбільшу в
Угорщині єпархію – Мукачівську на декілька дрібніших. Було відділено Пряшівську
єпархію та Великоварадинську.
Десь тоді у
Голубиному закінчили будівництво величавої базилічної кам’яної церкви. На той
час священиком у селі був Андрій Брілла, який народився в 1795 році в родині
священика й викладача духовної семінарії в м. Ужгород і Анни Тарасович.
Початкову, середню і теологічну освіту здобув в Ужгороді. Перед рукоположенням він
одружився на Терезії Попович, а рукоположення отримав із рук єпископа Олексія
Повчія (1816 – 1831) 2 квітня 1820 року. Згодом у Голубиному служив упродовж
1823 – 1829 років. Помер 12 липня 1848 року.
Церкву
Голубиного, як греко-католицьку Успіння Пресвятої Богородиці, освятив згадуваний
уже єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олексій Повчій у співслужінні
з 18 священиками.
Олексій
Повчій. Був єпископом Мукачівської греко – католицької єпархії із 17 липня 1817
року до 11 липня 1831 року., народився 17 березня 1754 року, румун за
походженням, помер 11 червня 1831 року на 77 році життя.
У 1829 – 1832 роках
у с. Голубине священиком служив Молнар Йосиф. Далі впродовж 1832 – 1834 років служив
священик Антон Сабов, а в 1834 – 1842 роках – Йосиф Лупеш.
Через 5 років після
освячення Голубинської церкви у 1829 році, дані про це знаходимо в шематизмах
Мукачівської греко-католицької єпархії, якраз, коли парохом був Йосиф Молнар,
церква вже називалася не блаженної Марії, а Святої Параскеви. І так було з 1829
року до 1836 року. Але чому саме так, важко знайти відповідь і цей ребус ми
залишимо майбутнім дослідникам історії церкви.
При священикові
Йосифові Лупеш у 1837 році була побудована та освячена турня (вежа) на
Голубинській церкві. Святкове освячення провів канонік Мукачівської греко-католицької
єпархії Іван Чургович, який управляв Мукачівською єпархією як капітульний
вікарій після смерті єпископа Олексія Повчія з 1831 року до висвячення на
єпископа Василя Поповича у 1838 році.
У 1842 році
після священичих свячень 16 квітня 1842 року, які отримав з рук єпископа
Мукачівської греко-католицької єпархії Василя Поповича, у село Голубине був
призначений священиком Едмунд Бачинський, славний нащадок великого роду
Бачинських.
У травні 1849
року відбулася перша зустріч наших краян із «расєйськімі асвабадітєлямі». Банда
російських грабіжників зайшла тоді в село Голубине. Керував цією купкою «визволителів»
М. Ліхутін – російський генерал-майор, молодший офіцер при штабі 4-го піхотного
корпуса, які брали участь у так названому «венгерському поході» 1849 року, коли
багатотисячна армія генерал-фельдмаршала І.Ф. Паскевича прийшла на наші землі
для придушення повстання угорського народу.
Пограбування
церковної фари та церкви Голубиного відбулося під керівництвом згадуваного Ліхутіна,
який розпорядився не тільки вивезти майно, подушки, каструлі та інше начиння,
що належало церковній громаді, але й зірвати прикраси з ікон та вівтаря, а
також конфіскувати все наявне тоді церковне майно (повторення сьогоднішньої
історії у Бучі та Ірпіні).
Підтвердження
цих дій росіян знаходимо в «покрайньому записі» на обкладинці Євангелії, яку
трохи пізніше знищили новітні яничари уже в наш час, але було збережено у
«Парохіальному індексі», який вів до 1949 року ісповідник віри, священик
Адальберт Грабар. Тут зафіксовано, що було «церкву пограбовано повністю у 1849
році».
Але прийшли й
кращі часи. У 1893 році було завершено внутрішній розпис місцевого храму та
перед церквою встановлено багатодекорований, тесаний з цільного куска каменя
хрест, на якому гарно видно чудові зразки кам’яного різьблення. На хресті було
висічено напис: «сесь крест поставлений Михайлом Поповичом обивательок,
вірником греко-кафоличеськой церкви Голубиного», а нижче – «1893 рок». Після
1949 року, як церкву віджали (вкрали), один з ярих адептів російської церкви (з
етичних причин прізвище не називаємо), закінчення надпису на хресті від слів «…вірником
греко-кафоличеськой церкви Голубиного» стер.
Теплого літнього
дня 1893 року розписаний храм та хрест перед храмом освятив єпископ
Мукачівської греко-католицької церкви Юлій Фірцак. Приїхавши в село на бричці
задовго до початку Служби Божої, він зупинився на початку села, де стояв
поклонний хрест під трьома ясенями, помолився і пішки рушив до церкви,
розмовляючи з людьми, які зустрічалися йому по дорозі. Місцеві жителі радо йшли
з ним до церкви, де його зустрічала велика кількість людей та священиків на
чолі з деканом та парохом церкви Успіння Пресвятої Богородиці с. Голубине
Іоаном Стріпським (старшим) та дяком – півце-вчителем Іваном Цімболинцьом.
Отець Юлій Фірцак – єпископ-народовець, вірний батько своїх русинських підданих. Він ревно
противився насильній мадяризації краю, за що його дуже не любила тодішня влада.
Переймався культурно-освітнім розвитком краян. Він відновив роботу шкіл та
почав видавати підручники для навчання русинською мовою. Завдяки йому у нашому
краї розпочалася «Верховинська акція», було завезено тірольську породу корів та
проводилося навчання селян щодо правил ведення сільського господарства. Він
заборонив вживання мадярської мови у церквах та ввів у вжиток простопініє
Бокшая.
Іоан Стріпський
(ст.) був парохом с. Солочин у 1862 – 1876 роках і побудував там церкву.
Упродовж 1876 – 1895 років він був парохом Голубиного та деканом Свалявського
району. Часто у нього зупинявся Едмунд Еган – керівник «Верховинської акції»,
який проводив навчання селян у Голубиному. О. Іоан заснував у Голубиному
споживчий та кредитний кооперативи, завдяки ньому було створено кооператив з
ручного плетіння кошиків, корзин та корчаг. Дбав він, щоб різні починання
«Верховинської акції» втілювалися в життя. Виступав також проти корчмарів та
пияцтва. Ним при Голубинській церкві
було створено «Товариство святого рожанця», яке було популяризатором тверезого
образу життя.
Іван Цімболинець
– дяк-півцевчитель, служив у Голубинській церкві з 1864 року до 1907 року. 43 роки свого життя
віддав Голубинській церкві та дітям. Спеціальну дяківську освіту отримав у
регентській школі при Мукачівському монастирі. Він був помічником священика під
час богослужінь та навчав дітей початкової грамоти, читанню та церковному
співу. При ньому у Голубинській церкві було введено церковне простопініє
Бокшая. Помер та похований у Голубиному біля церкви, але могила знаходиться в
занедбаному стані, хрест на могилі переломаний (бажано би до 200 – літнього
ювілею відреставрувати хоча б цей хрест).
Друга зустріч із
російськими окупаційними військами відбулася 10 жовтня 1914 року. Підрозділи 8-ї
російської армії генерала Брусилова перейшли Верецький перевал та захопили
декілька населених пунктів, серед яких Нижні та Верхні Верецьки, Воловець, Уклин,
Поляну та Голубине. Знову почалися розбій, грабіж та ґвалтування, від людей
позабирали майже всю тяглову силу волів і коней, грабували та забирали продукти
і фураж, а в тим, хто виступав проти, спалювали хату.
Третє
«визволення» нашого краю відбулося 24 жовтня 1944 року коли війська 18-ї Красної
армії вступили на нашу землю. Над Голубинською церквою нависла кровава рука
радянського СМЕРШу та НКВС. Слід пам’ятати, що каральні органи «радянського
союзу», були неперевершені у переслідуванні неугодних.
Дата, яка
винесена в заголовок – 1949 рік – трагічна. Це рік, коли Голубинська греко-католицька
церква Успіння Пресвятої Богородиці мала святкувати 125-річчя з дня освячення.
Але кривава рука радянського вождя Сталіна внесла корективи в це святкування. 8
березня 1949 року, в понеділок, у перший день великоднього посту, біля
Голубинської церкви зупинилася вантажна машина «студенбекер», із якої вийшли солдати
і стали біля входу в церкву. Два офіцери попрямували до основного входу.
Священик Адальберт Грабар після закінчення Служби Божої підійшов до них, хоча
він знав, що прийшли за ним. Уже під їхнім супроводом він пішов до фари за
речами. Там попрощався з жінкою та чотирма дітьми і його привезли у Сваляву. Тут
йому востаннє запропонували перехід у мрсковське православ’я, але він
категорично відмовився. Уже через годину Свялявська «трійка» (члени судилища) винесла
йому присуд – 25 років позбавлення волі та 5 років «пораження» у правах
(позбавлення всіх прав). Закарпатський обласний суд підтвердив це рішення 15
травня 1949 року. Цю несправедливість було виправлено вже аж 11 березня 1992
року, коли о. А. Грабар був реабілітований.
9 березня 1949
року заарештували та відвезли до Сваляви і дяка-півцевчителя Голубинської
церкви Григорія Йовбака, який був тут дяком з 1935 до 1949 років. У Сваляві
його тримали у підвалі, де було багато щурів. Цілу ніч проводили допити,
схиляючи перейти на московське православ’я та дати неправдиві свідчення на о.
А. Грабара. Він говорив: «Віра не сорочка, яку можна міняти щодня» і свідчень
проти отця Грабара не дав. Це про нього у «книзі індексів» є такий запис: «Дипломований
півець, свою присягу до смерті додержав, ані хвилини не був у шизмі. Похвально
для греко-католика +1975.06.25 в Голубином».
Із 1645 до 1949
року в селі Голубине служило 26 священиків, а в 1949 – 1989 роках – п’ятеро служителів
Українського екзархату Російської православної церкви. У 1989 – 2024 роки –
двоє служителів УПЦ МП, а також п’ятеро священиків відновленої греко-католицької
церкви. Всього з 1645 року до 2024 року служили у храмі 38 священиків та
служителів (батюшок).
Тогочасною
комуністичною промосковською владою 16 жовтня 1992 року в Постанові виконавчого
комітету Закарпатської обласної ради «Про культові споруди» № 192 Голубинську
церкву передали УПЦ МП і тоді розпочалася вакханалія. З мовчазної згоди людей
та бездіяльності влади спостерігалася сумна картина. Було спалено та знищено
весь церковний архів, церковну метрику, яка велася з 1724 року, а з Євангелії
та інших церковних книг було вирвано або заретушовано сторінки, де була згадка,
що є власністю греко-католицької церкви. Була підпалена й сама церква, а вину
за це, як і в роки римської імперії при імператорові Нероні, хотіли покласти на
інших. Винуватцями зробили греко-католиків. Але Бог Великий та Справедливий.
Половина з організаторів та співучасників цих «діянь» немає вже в живих, а ті учасники
та свідки, що залишилися, мали б покаятися у злочинних діях.
12 червня 2000
року відбулася ще одна неординарна подія. Було знято хрести з колишньої греко-католицької
церкви, які простояли на ній 163 роки.
Заміна хрестів на стародавніх церквах – це наше закарпатське «ноу-хау». Адже нікому не приходить на думку міняти хрести на Софії Київській, Києво-Печерській Лаврі, або в руках Святителя Київської Русі Володимира на березі Дніпра. Не поміняли хрести й на Успенському Соборі Почаївської Лаври. Але і в цьому випадку Бог не стояв осторонь цієї події. Зняті з церкви хрести були встановлені на новозбудованій Голубинській церкві.
Колишня греко-католицька
церква цього року святкує свій 200-річний ювілей з часу побудови та 75-річну
трагічну подію – захоплення храму конфесією яка його не будувала. За цей час
вона виховала та дала світу таких відомих особистостей, як: Євгеній Бачинський,
правонаступник Едмунда Егана; Григорій Жаткович – перший губернатор
Підкарпатської Русі; Адальберт Грабар та Євменій Дулішкович – ісповідники віри,
яким встановлено меморіальні дошки на Голубинській церкві; Віктор Дулішкович –
мученик, ісповідник віри, який 8 років навчався в Голубинській школі; МихайлоІванович та Василь Іванович Молнарі – письменники, краєзнавці та багато інших.
Але попри склеротичну
пам’ять у значної частини свідомих людей не затерлися спогади про ті трагічні
дні 8 березня 1949 року. І ця страшна правда потрібна для нашої Церкви не для
того, щоб комусь у чомусь дорікати, а щоб не допустити повторення Голгофи греко-католицької
церкви у майбутньому. Адже не буде перебільшенням стверджувати, що тотальне
знищення нашої церкви всередині минулого століття стало черговим етапом у
державній політиці геноциду українського народу, який свідомо і планомірно
здійснював диявольський комуністичний режим методами голодоморів, катуваннями і
насильницькими депортаціями. Та і тепер своїм віроломним нападом на нашу
державу московський режим підтверджує
імперські плани Росії. Часи різні, а методи ті самі. Це вже четверта «зустріч»
людей Голубиного із російською ординською навалою. Своєю варварською
присутністю на нашій землі, своїми діями у Бучі та Ірпіні, ми бачимо, росіяни показують
світові своє справжнє антигуманне, навіть нелюдське обличчя, обличчя сучасного
фашизму – рашизму. Підтвердженням цього є свіжі надгробки наших молодих
голубинців, і якщо, ще хтось каже, що росіяни то братній народ, то нехай піде
на кладовище і постоїть біля цих надгробків.
Микола Менчул, с.
Голубине
8 березня 2024 року
Немає коментарів:
Дописати коментар