Микола Рішко: «ГОЛУБИНСЬКИЙ БУДИТЕЛЬ МИХАЙЛО МОЛНАР»

 

Молнар Михайло Іванович - педагог, письменник, фольклорист, етнограф, краєзнавець. Народився 4 лютого 1912 року в с. Голубине, Березького комітату в сім’ї малоземельного селянина. Серед 8 дітей був найстарший.

Уже в стінах сільської народної школи, під впливом директора Адальберта Бучини, в маленького голубинця проявляється національна самосвідомість. Завдячуючи настійним проханням директора школи, батьки погодилися віддати малого Михайла в Мукачівську державну реальну російську гімназію. Та через високу плату за харчування в гімназійному інтернаті ( 300 крон), йому довелося 1 рік вчитися в Ужгородській русинській школі, де він за відмінне навчання отримав стипендію в розмірі 225 крон. До речі, Ужгородський інтернат для хлопців «Школьная помощь» утримувався з фондів емігрантки «Брешко – Брешковської.

Останні сім класів Михайло Молнар навчався в Мукачівській гімназії з російською мовою навчання. На цей раз в державному інтернаті жив і харчувався безплатно. Навчаючись у гімназії, він виконував обов’язки бібліотекаря гімназійної бібліотеки, був головою самоосвітнього гуртка, приймав участь у скаутському русі, грав у футбольній команді СК «Духнович», як репетитор (за оплату) готував інших учнів. Як член ініціативної групи брав участь у створенні першого самоосвітнього журналу «Наші стремління», для якого художньо оформив обкладинку. У першому номері цієї новинки була вміщена його стаття про народні звичаї та святкування Святого вечора у Голубиному. Відповідно, в гуртку відбулося його знайомство з майбутніми видатними письменниками краю А. Карабелешем, М. Поповичем, О. Білецьким, І. Керчею, В. Добошем та іншими.

        У 1930 році в с. Голубине відкривали «Руський народний дом», на відкритті був присутній тодішній губернатор Підкарпатської Русі А. Бескид. Тоді Михайло Молнар виступив із невеликою промовою, це був перший його публічний виступ.

       У тому ж 1930 році, коли М. Молнар закінчив 6 клас Мукачівської гімназії, за дорученням професора гімназії К. І. Стрипського, він разом  з однокласником  М. Кампо пішки зробили подорож по маршруту Мукачево, Свалява, Н. Ворота, Волове, Ясіня, Рахів, під час якого записували в селах фольклор, народні назви річок, сіл, гір, наші пісні, казки, прислів’я, клички корів та інших тварин, які потім передали професору Стрипському. Деякі матеріали із цієї етнографічної подорожі М. Молнар друкував у журналі «Наші стремління».

        У 1932 році Михайло Іванович, закінчивши навчання в Мукачівській гімназії, був направлений на роботу в с. Сасівка, де у 1933 – 1934 рр. працював вчителем. У цей же час він навчає й у с. Поляна. В 1934 – 1935 рр. вчителював в с. Сусково, а у 1935 – 1937 рр. знову переведений у с. Поляна. Останні два роки були надзвичайно плідними: він організував дитячий хор, драмгурток, по вечорах працював з сільською молоддю в читальні Общества ім. О. Духновича, написав і поставив на сцені дві дитячі п’єси «Злий Петро» та «Дед Мороз і баба Зима». В 1936 році обласний інспектор два рази перевіряв роботу Полянської школи і обидва рази нагороджував учнів із класу М. Молнара грошовими преміями ( 25 крон) за відмінні знання.

     У 1937 році Михайло Молнар був призваний у чехословацьку армію, служив у Гуменному, Требишові. Після окупації Підкарпатської Русі, у березні 1939 року, був демобілізований з чеської армії. 13 травня 1942 року був призваний до мадярської армії і відправлений на східний фронт. На фронті був заступником командира відділення, завжди був на передовій. Військо мадярське почало відступати з Дону 7 січня 1943 року, якраз на наше Різдво, відступ закінчився в кінці травня під Коростенем. Залишки мадярської армії в ешелонах відвезли на захід до Рожняви, звідти М. Молнар добрався додому у Голубине.

         2 вересня 1943 року Михайло Іванович одружився з Марією Добош, працює в Солочинській школі вчителем, а з 1944 року - директором цієї школи. У серпні 1945 року його призначено директором Голубинської школи, у котрій  пропрацював 30 років.

          У 1946 році Михайло Молнар організував танцювальний гурток, який у 1954 році успішно виступив на республіканському огляді. В 1950 році створює хор-ланку. Основу репертуару складали справді народні коломийки. Всілякі підробки «під народ» та розповіді про заможне життя М. Молнар викидає, але це не заважало перемагати. Знову друге місце на республіканському фестивалі народної творчості і участь у фільмі «Співа Україна». Незабаром на базі хору-ланки Михайло Молнар створив агітбригаду « Голубинська борона», яка виступає до теперішнього часу. У 1974 році цій агітбригаді було присвоєно звання «Народна». Програми для виступів цього колективу він писав сам, пристосовуючи їх до умов свого села, здебільшого використовував фольклорні матеріали.

        Михайло Іванович залучав до виступів у агітбригаді і дітей Голубинської школи. З його ініціативи в школі запрацювала підготовча група під назвою «Мала Голубинська борона». Боронята завжди мали успіх на районній та обласній сцені. Михайло Іванович не закінчував мистецьких навчальних закладів, але мав хист до хорового, драматичного, танцювального мистецтва. Під його егідою був створений відомий на всю округу, та далеко за її межами ансамбль «Брати Цімболинці», слава про який гриміла по всіх Карпатах.

          

Михайло Іванович Молнар є також автором театралізованої вистави «Весілля на Свалявщині», яке декілька років підряд ставив на сцені хор Свалявської райспоживспілки під керівництвом Мирослава Чайковського, ця вистава була поставлена на республіканській сцені, та по ній було знято документальний фільм.

          У санаторії «Квітка Полонини»  М. Молнар керував художньою самодіяльністю (хор, агітбригада, вокальний ансамбль), і тут поставив на сцені  хореографічну композицію « Свадьба в Голубиному».

           На скільки було можливим  у радянські часи, Михайло Молнар відроджував  народні обряди та звичаї. Деякі їх елементи старався вводити в громадянські обряди. Наприклад, ним був розроблений обряд громадянського похорону, він автор  сценарію новорічних щедрувань.

           

Крім вище згаданих сценаріїв народних звичаїв та обрядів, записав і підготував до постановки на сцені такі старі обряди та звичаї: «Хрестини», «Сватанки», «Лопатки», «Вичурки», «Великодні розваги», «Пряхи», «Святовечірня вечеря» . Деякі з них були показані у телепрограмі «З криниці народної».

           Написав невеликі оповідання, гуморески, нариси, спогади: «Грамофон», «Інерція», «Непорозуміння», «Нечисте», «Щасливе нещастя», «Чорт у дзвіниці», «Окус – фокус», «Сповідь», «Пригода з бригадиром», «Як виходять заміж», «Миротворець», «Одержимі, непідкорені», «Повітруля», «Америчани», «Через ногавиці опинився в Америці», «На кордоні», «Біля двох джерел», та інші.

            У гуморесках Михайло Іванович висловлював думку про те, як іноді люди через свою неосвіченість, забобонність, безглузде вірування в чортів, нечисті сили потрапляють в незручне, смішне, комічне становище. На русинській мові написав гуморески «Скарги Зимурихи», «Незручний щурь», «Напоумила», «Домарь», «Поворожила».

        

Михайло Іванович створив в селі Голубине історично-краєзнавчий музей. Матеріали для музею збирав по цілому Свалявському районі, а також інших районів Закарпаття. Так як не мав його де розмістити, бо не було виділено приміщення під музей, то розмістив його вдома, на другому поверсі власного будинку. Музей відвідували кореспонденти із Москви та Києва. Інформація про створення музею була опублікована в «Літературній газеті» та журналі «Огоньок». Деякі матеріали та фотографії з цього музею збереглися до наших часів у шкільному музеї, та музеї сан. «Квітка Полонини».

         Михайло Молнар був членом ініціативної групи по створенню товариства ім. Венеліна-Гуци та встановлення пам’ятника цьому вченому у Сваляві. Також був обраний  до Ради старійшин цієї організації.  Михайло Іванович створив вокальний ансамбль «Голубинські свашки» з яким виступав у містах Словаччини, а також Ужгороді, Мукачеві та Львові на різних етнографічних фестивалях.

 М. Молнар збирав, записував і обробляв народні звичаї та обряди с. Липча, Хустського району та в населених пунктах Дусинської ріки, селах Керецьки та Березники. Тут він зібрав і записав понад 200 коломийок.

         З ініціативи Михайла Молнара, при постійному клопотанні, регулярному зверненні до органів державної та місцевої ради карпаторусинській громадськості було повернуто частину Русинського народного дому у Сваляві (його другий поверх). В 1993 році було створено Свалявське общество ім. А.Духновича, яке він і очолив. Общество, маючи приміщення, розпочало культурно – просвітницьку роботу у районі та були створені такі общества у 9 селах.

           Із краєзнавцем Галушканичем Михайло Молнар ходив декілька разів в село Сусково, до місцевого батюшки, щоб відкрити меморіальну дошку Закарпатському просвітителю Івану Сільваю і їхні труди не пропали марно - дошку було відкрито, але надпис на ній «обивателю с. Сускова» і більше нічого.

          М. Молнар був нагороджений двома медалями «За трудову доблесть», грамотою Міністерства освіти УРСР, значком «Відмінник народної освіти», медаллю А.С. Макаренка, Почесною грамотою Радянського комітету захисту миру, медаллю «Ветеран труда», отримав понад 80 грамот та дипломів за художню самодіяльність. Він удостоєний звання «Заслужений учитель Української РСР».

          У 1996 році з його ініціативи, та ініціативи його брата Василя Молнара у Голубинному була відкрита перша меморіальна дошка, уродженцю Голубиного, першому губернатору Підкарпатської Русі Григорію Жатковичу. У 1997 році ними же було проведено урочисте відзначення 600 – ліття села Голубине.

       За два тижні до смерті Михайла Івановича побачила світ збірка його оповідань, гуморесок, нарисів, бувальщин, але автор уже не встиг потримати її в руках. Помер Михайло Іванович Молнар 18 грудня 1997 року у Голубиному, похований на старому кладовищі.

       У 1999 році, через 2 роки після смерті Михайла Молнара, йому було встановлено меморіальну дошку на будівлі Голубинської школи в якій він пропрацював понад 30 років.