105-річчя від дня народження ісповідника віри отця Віктора Дулішковича

 

Віктор Дулішкович народився 19 жовтня 1917 р. в с. Негрово Іршавського р-ну в сім’ї греко-католицького священика. 

Батьки: Його батько Євмен Дулішкович народився 28 квітня 1889 року в сім’ї греко-католицького священика Олексія Дулішковича та Емілії Токач у Сускові, що під Свалявою. Після закінчення гімназії в Ужгороді він продовжив здобувати освіту в 1907 році в Ужгородській духовній семінарії. Після рукоположення на священика 22 грудня 1912 року в Ужгородському кафедральному храмі Євмен Дулішкович був призначений парохом у село Негрово. З 1939 по 1949 роки він священик у Мукачеві та архідиякон Березького архідияконату. 

18 травня 1949 року о. Євмен Дулішкович був засуджений на 10 років із позбавленням волі та на 5 літ із позбавлення громадянських прав. Строк він відбував у Мордовських таборах ГУЛАГу. В Мукачево повернувся 13 жовтня 1955 року під час «хрущовської відлиги». Втім, через три роки о. Євмен помер, на його здоров’ї позначилися погані умови перебування в таборах.

Його мама Маргарета Сабов народилася 15 лютого 1893 року в сім’ї греко-католицького священика Даниїла Сабова і Марії Горзов в селі Імстичево Іршавського району. Вийшовши заміж 19 листопада 1912 року за богослова, майбутнього священика, ділила з ним усі життєві випробування. Разом з чоловіком виховали шістьох дітей: Тиберія 1913 р.н., Євгена 1915 р.н., Віктора 1917 р.н., Олександра 1923 р.н., Георгія 1928 р.н. і Марію 1931 р.н.  Померла 28 лютого 1970 р. на 78-му році життя в м. Мукачево.

 Дружина: Марія Неймет, народилася 20 вересня 1920 р. в с. Негровець Міжгірського району в сім’ї греко-католицького священика Івана Неймета і Марії Березнай. В 1939 році закінчила Ужгородську дівочу учительську семінарію  і працювала вчителькою. У 1941 р. вийшла заміж за богослова, майбутнього священика, з яким ділила всі радощі й незгоди нелегкої душпастирської роботи. В 1947 р. як жінка священика і, як така, що не забезпечує принципів радянської системи освіти була звільнена з учительської роботи.

Після арешту чоловіка  на її плечі ліг важкий тягар по утриманню й вихованню трьох маленьких дітей: Марії, Віктора і Йосифа. Дружині священика, до того ж репресованого, працевлаштуватися було дуже важко. Доводилося виконувати різні низькооплачувані роботи, щоб як-небудь утримувати сім’ю. Важкі умови життя, поневіряння позначилися на її здоров’ї. І вона 1 жовтня 1982 р. на 63-му році життя в результаті інфаркту померла в Ужгороді.

 Освіта: Початкову освіту Віктор отримав у 1927 році у народній школі села Голубине. Для продовження навчання батьки віддають сина на навчання  до Ужгородської гімназії  у якій навчався на протязі восьми років, але не закінчив її , бо у 1935 році в зв’язку з призначенням його батька парохом у Сваляву,  Віктор перевівся  до Мукачівської гімназії. Здобувши в 1936 році середню освіту в Мукачівській гімназії , продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії.

 Рукоположення: 12 липня 1941 р. єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Олександр Стойка в Ужгородському кафедральному храмі рукопожив Віктора Дулішковича на священика. 

  Душпастирство: Свою душпастирську працю розпочав зразу ж після висвячення в селі Чорний Потік Іршавського району. У 1946 р. єпископ Теодор Ромжа переводить о. Віктора парохом на вільну парохію у с. Тур’я-Ремети, де з 1932 по 1946 р. був парохом тесть о. Віктора – о. Іван Неймет. Тут в Тур’ї Реметах він виконував душпастирську роботу до так званого “саморозпуску” Греко-Католицької Церкви та її заборони в лютому 1949 року. 

 Переслідування: о. Віктору було запропоновано возз’єднатися з російським православ’ям, але оскільки він відмовився це зробити, то радянські власті, щоб досягти успіху, стараються застосовувати різні методи тиску на нього. Основними таким “гуманними” методами переконання були: заборона виконувати душпастирську роботу, а пізніше виселення з параіфіального будинку. Поставивши о. Віктора і всю його сім’ю у важкі умови (працевлаштуватися ніде не міг), працівники Перечинського КДБ сподівалися зломити волю непокірного священика. Він не погодився виконати їх настанови, хоча добре знав (і вони нагадували, що його чекає доля батька — о. Євменія Дулішковича, якого вже 21 січня 1949 р. заарештували), чого можна сподіватися від цих людей.

 Арешт: 26 травня 1949 р. працівники КДБ заарештовують о. Віктора. У постанові на арешт Віктора Дулишковича від 25 травня 1949 року зокрема сказано: “Дулішкович в період мадярської окупації виступав у церкві з профашистськими проповідями, в яких робив наклеп на Радянський Союз і закликав населення подавати допомогу німецько-угорській армії у війні проти СРСР. Тепер проводить антирадянську агітацію, виступає проти заходів, які проводять органи радянської влади і вихваляє агресивну політику імперіалістичних держав”. Що о. Віктор категорично не визнав так, як це було абсолютною неправдою.

Закарпатський обласний суд  9 липня 1949 р. за антирадянську діяльність засудив о. Віктора на 25 років виправно-трудових таборів з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією належного йому майна . Після суду 25 серпня 1949 р. його разом з олтарними братами оо. Юлієм Бачинським, Стефаном Бендасом, Антоном Романом, Михайлом Мозером, Ігнатієм Сіксаєм і Гаврилом Удутом на станції Ужгород погрузили у вагон для в’язнів — “столипін” і відправили у Львівську тюрму-розподільник, куди прибули 28 серпня і були поселені у 14-ту камеру 12-го корпусу. 5-го вересня всю цю групу священиків, крім о. Юлія Бачинського, відправляють далі і 10 вересня 1949 р. вони прибули у першу Київську тюрму (так звану “Лук’янівку”). 

Звідси о. Віктор Дулишкович потрапляє у табори ГУЛАГу Казахстану, де його праця використовується на різних будівельних роботах і в шахтах, на видобутку мідної руди. В одному з цих таборів, розташованому в сел. Кенгір (в грудні 1954 р. перейменовано в м. Джезказган), 16 травня 1954 р. 5200 в’язнів — “ворогів народу”, не тільки не вийшли на роботу, але й взяли у свої руки управління табором. Повстанці героїчно відстоювали свою волю, але “на сороковий день протистояння розпочався наступ на табір.

 Серед майже 500 полеглих при обороні своєї волі був і о. Віктор Дулишкович. Він помер на 37-му році життя і 13-му році свого душпастирства, діставши вогнестрільну рану в черево. 

Із особової справи, яка зберігається в Закарпатському обласному архіві, видно, що о.Віктор Дулишкович 16 березня 1954 року звернувся із скаргою в Генеральну прокуратуру СРСР, яка була переадресована до Верховного суду УРСР. Але Верховний суд УРСР розглянув скаргу лише 19 жовтня 1954 року і ухвалив рішення: вирок Закарпатського обласного суду від 9 липня 1949 року змінити, виключити з вироку ст.54-10 ч.ІІ карного кожексу УРСР за недоведеністю. По ст.54-4 зменшити покарання з 10 до 5 років і з-під варти звільнити. Не знаючи, що відбулося в Джезказгані, офіційне звільнення зафіксоване 26 жовтня 1954 року, коли вже минуло два місяці від його смерті

На підставі ст. 1 Закону Української РСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 р. о. Дулишкович Віктор реабілітований 24 липня 1992 р.

 Мученик ісповідник віри: Отець Віктор Дулішкович гідний свого єпископа Теодора Ромжі, бо своїм прикладом відданості Христовій Церкві і своєю мученицькою смертю, заслужив, щоб його почитали, як святого мученика. Розпочато процес беатифікації. Мукачівській єпархії створена комісія, яка працює над тим, щоб документально  засвідчити його насильницьку смерть за віру і бездоганне чисте життя. Комісією складено робочий список священиків, який поділений на 7 груп в залежності від виду мученицької смерті. Отець Віктор Дулішкович включений у ІІІ групу „Насильницька смерть в таборі ГУЛАГу”.

Беатифіка́ція (лат. beatus — блаженний і лат. facio — роблю) — у Католицькій Церкві — акт зарахування тієї або іншої особи до лику блаженних. Була визнана офіційною категорією канонічного права папою Урбаном VIII у 1653 році. Беатифікація розглядається Церквою як «нижчий рівень», певний етап у процесі підготовки канонізації. З VIII століття право беатифікації належить винятково Папі Римському.

Пам’ятаємо: 9 серпня 2009 року у селі Тур'я Ремета Перечинського деканату владикою Міланом було осв’ячено пам'ятну дошку о. Віктору Дулішковичу встановлену на фасаді церкви з нагоди 60-річчя ув'язнення і 55-річчя його мученицької смерті - розстрілу у таборі ГУЛАГу.

Джерела:

·       Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999.- 421 с.
2. Карпатський край – 1993. – квітень-червень.

·       Реабілітовані історією. Закарпатська область. У двох книжках. – книга Перша. Ужгород. – ВАТ «Закарпаття». - 2003. – 780 с.

·       A Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegyéhez tartozó parókiákon működő lekkészek névsora a legrégebbi időktől 1949-ig.// Bendász István. Részletek a Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegye történetéből.- Ungvár, 1999.- 265-266 old.

·       Bendász István – Bendász Dániel. Helytállás és tanuságtétel. A Munrfcsi Görög Katolikus Egyházmrgye hitvalló és meghurcolt papjai. – Kariosz  Kiadó.- Budapest, 2014. – 148 – 152 old.

·       Матеріали з власного архіву автора  Івана Бачинського

·       https://www.ortutaykozpont.info/duliskovics-eumen/

·       https://zakarpattya.net.ua/News/46157-U-Tur%27i-Remeti-vstanovyly-memorialnu-doshku-o.-Viktoru-Dulishkovychu-rozstrilianomu-v-taborakh-HULAHu-FOTO

·       https://mgce.uz.ua/dulyshkovych-viktor/

·       https://zakarpattja.livejournal.com/71801.html