У день спомину 40-річчя єпископської хіротонії помічного єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Йосифа Головача, 16 березня 2023 року Божого, в Ужгородському Хрестовоздвиженському греко-католицькому кафедральному соборі відбулася Архієрейська Свята Літургія, яку очолив Преосвященний владика Ніл у співслужінні священиків єпархії. Так молитовно-урочисто, Благодарственною Службою за дар висвячення владики Йосифа, наша єпархія вшанувала ювілей великого архієрея, який в роки підпілля всі сили душі своєї віддав служінню Богу і наверненню люду нашого до Нього, котрий наближав воскресіння Церкви Христової в краї (тут слово «воскресіння» вживаю у значенні «відродження, віднова», бо Церква фактично не вмирала, але таємно, завдячуючи ревним єпископам, священикам і вірникам підпілля, ризикуючи, страждала, жила в надії на свобідні часи і прославляла Бога. — Авт.).
«Добрий
пастир життя своє за овець покладе» (Йо 10,11)
Як влучно наголосив у своїй проповіді владика Ніл: «Незадовго до своєї смерті владика Олександр Хіра, який фактично вів підпілля нашої Церкви в часі радянського безбожного режиму, висвятив у Караганді (це місто в Казахстані знаходиться за 5 тисяч кілометрів від Ужгорода — Авт.) Йосифа Головача на єпископа, знаючи, що Церкву чекає та радісна весна воскресіння. І після того з 1983 року владика Йосиф служив у єпархії як помічний єпископ, зробив дуже багато добра. Знаємо, що після смерті владики Хіри він фактично став ректором і форматором всіх наших майбутніх священичих поколінь: виховував багато священиків ще в час підпілля, а потім став ректором відновленої нашої богословської семінарії ім. Трьох Святителів, яка почала своє існування в 90-х роках у Мукачеві. Там владика Йосиф був першим ректором і чудовим вихователем. Сьогодні ми дякуємо Господу за дар його єпископської хіротонії. Згадуємо теж нашого великого єпископа Олександра Хіру, 40-річчя відходу до вічності якого будемо відзначати 26 травня. Бог діяв у житті владики Йосифа. Велика подяка Богу за те, що Він дав владиці Йосифу таке відважне серце, що він не боявся переслідувань, хоч знав, що його чекає, якщо впіймають, але був вірний… Стараймося наслідувати ту його простоту, вірність, скромність, але й велику шляхетність…».
Відомо, що час,
коли служив Богу та Церкві єпископ Йосиф
Головач, припав на один з найважчих періодів в історії Мукачівської
греко-католицької єпархії. Він народився 11 серпня 1924 року в сім’ї священика
Стефана Головача та Ірини Ляхович в селі Імстичево Іршавського району. 14 вересня
1947 року в Ужгородському кафедральному соборі єпископ Теодор Ромжа рукоположив
на священиків сімох семінаристів, серед яких був і Йосиф Головач. Це були
останні ієрейські свячення, які уділив владика Теодор, бо вже через півтора
місяця його вбили. Великий вплив на його
життя та формацію священичу мали і майбутній Пряшівський єпископ отець Павло Ґойдич, отець Дмитро Попович та інші. Упродовж років отець Йосиф пережив
переслідування і допити енкаведистів. У 1979 році відходить до вічності його
дружина Єлизавета, яка була його великою підтримкою і з якою народили чотирьох
дітей – двох синів і двох доньок. У березні 1983 року в Караґанді владика Олександр
Хіра висвячує отця Йосифа Головача на єпископа. Від січня 1991 року він стає помічним
єпископом Мукачівської єпархії та ректором Ужгородської богословської
семінарії. Відійшов до вічності 18 червня 2000 року.
Будинок єпископа
підпілля Йосифа Головача був Церквою у прямому смислі слова: у радянські
тоталітарні часи тут, за зачиненими дверима і закритими щільно вікнами, таємно служили Святі Літургії,
вінчали, хрестили дітей… Тут часто бував відомий всім наш владика Олександр
Хіра, якого кадебісти заслали до Караганди. Тут була фактично підпільна
семінарія, де владика Йосиф навчав молодих семінаристів богословським наукам,
формував у підпіллі нових священиків — воїнів Христа, які би не дали пропасти душам людським. То було
дуже ризиковано, і владика Йосиф, як учень єпископа Теодора Ромжі, це знав та усвідомлював:
один донос або якби впіймали кадебісти означало кінець — 25 років заслання у
сибірських ГУЛАГах, конфіскація всього майна, позбавлення всіх прав, здоров’я і
навіть життя.
На моє запитання «яким
запам’ятався Вам Ваш батько, яку найголовнішу рису його характеру можете
назвати?» син владики пан Йосиф Головач, кандидат фізико-математичних наук,
доцент, з яким ми знайомі вже багато років, ось як розповідає про свого батька,
владику Йосифа: «Батько був дуже відповідальною людиною, до всього ставився
дуже відповідально, в тому числі й до дітей, особливо до нас, синів. Хочу Вам
розповісти, що його після висвячення направили служити в село Оріховиця, де
почав свою службу в жовтні 1947 року і прослужив там до повної ліквідації нашої
єпархії, до 1949 року. А вже в лютому 1949 року був відібраний Ужгородський
кафедральний собор. Я в тому році якраз народився. Село Оріховиця відоме тим,
що, як батько закрив церкву, передав ключі, вірники не пустили православних до
греко-католицького храму, їм «нав’язували», але люди відмовлялися, і храм був
закритий аж до 1989 року, поки наша Церква не вийшла з підпілля. Були то
непоодинокі випадки, хоч небагато. Ставалось і
таке, що вірники казали священику: «Ви підписуйте (перехід на
православіє), а будемо служити так, як служили!». У кожного були свої
причини, ніхто не забороняв, і практично всі ті, які підписали православ’я,
навернулися знову. Батько з вірниками Оріховиці підтримував дуже тісний
зв’язок, часто вони приходили до нього: когось вінчати треба було, комусь
хрестити дітей чи хоронити померлих. Тому фактично у підпіллі він виконував
роль пароха того села. Люди знали все, і ніхто не доніс на батька. От такі були
вірники…
А тоді в 1949-му
тривали гоніння на священиків. Батько часто згадував ту його справу, яку вів цікавий
представник НКВД, як на той час (бо за кожним священиком були закріплені
«куратори», що вели «роботу» — найперше агітували про перехід у православіє). Той
енкаведист був старший чоловік, капітан, але він до батька, молодого 25-річного
священика, дуже толерантно ставився, звертався до нього на «Ви» й ім’я
по-батькові й ніколи не дозволяв собі якусь грубість. І батько зробив висновок,
що він, очевидно, походив із якоїсь інтелігентної сім’ї. Були й такі там
працівники. На той час то була рідкість. Він так порадив батькові: «Ви ще
молодий, Йосиф Стефанович, ідіть подалі від Ужгорода, найдіть собі якусь
роботу, і якщо будуть пропонувати Вам, то скажіть, що Ви вже відійшли…». Він
так і зробив. Але не просто так зробив, а зібрав своїх друзів, з якими разом
висвячувався, і вони влаштувалися в ліспромгосп (а відділення було в селі Люта,
що на Великоберезнянщині), де й працювали в лісі, а потім і по інших районах. Один
з тих сімох, востаннє висвячених Теодором Ромжею, який потрапив у табори, був
отець Іван Лелекач…
У 1950-роки в
нашому домі таємно проводилися Служби Божі, нас було вже троє дітей, мама ще
жила тоді. А вже наприкінці 50-х років на ці Літургії почали приходити наші близькі
знайомі, друзі батька, родичі, і так іноді збиралося до десяти чоловік. То були
люди свої, які б ніколи не зрадили…».
А чи розповідав
Вам, пане Йосифе, батько про те, як відбувалася його єпископська хіротонія в
Караганді?
«Ви таке питання
задали… Він ніколи нічого нам не розказував, настільки то було законспіровано,
очевидно, так було і в інших священиків. Я, наприклад, знав, що він поїхав у
Караганду, бо часто доти туди їздив, і владика Олександр Хіра нам близький
родич по маминій лінії, він і вінчав моїх батька й маму. Я його добре пам’ятаю
вже після того, як він почав наприкінці 60-х, коли отримав на це дозвіл, частіше
приїжджати сюди, під пильним оком КДБ, щоб відвідувати родичів, вже в 70-і
приїжджав щороку. Спершу навіть я не знав, що він єпископ, пізніше батько
сказав. Але повністю повернутися додому владиці Олександру так і не дозволили
до кінця життя. З батьком та іншими отцями він постійно підтримував зв’язок. Частим
гостем у нас вдома був і Львівський єпископ Володимир Стернюк, з яким батько у
Львові закінчив медичне училище… То був святий чоловік. Тягар підпільного
служіння тоді несли молоді священики. Ті отці, які повернулися із заслання…
можете собі уявити, в якому стані вони повернулися: знищене здоров’я чи й
морально підірвані, але і їх роль була велика, бо долучались до підпільного
служіння. Саме в 70-і роки, очевидно, за вказівкою владики О. Хіри, батько
почав готувати священиків. З кожним він працював індивідуально, навчання тривало
три роки. Підготував вісімнадцятьох священиків, більшість із яких була
висвячена тут, в Оноківцях, у нашій хаті. Висвячення відбувались тоді, коли
приїздив владика Олександр Хіра, і саме на День народження мого батька: нібито на
День народження збирались, приходили, як гості. І в ті хвилини, коли в першій
кімнаті всі сиділи за столом, у другій кімнаті проходило висвячення, у
присутності мого батька. Наприкінці
співали «Многая літ…», як на День народження (оригінальний метод конспірації).
За владикою Хірою постійно слідкували кадебісти. У нашій хаті були також підпільно
висвячені два єпископи — владики Константин Сабов та Іван Семедій. Владика
Олександр висвятив мого батька на єпископа, а через два місяці відійшов до
вічності. Батько поїхав на похорон і представляв нашу єпархію там, скінчив Чин похорону
як єпископ. Владика Олександр був Папський прелат і офіційно там служив як
римо-католицький священик, а в нас він був єпископом підпільним…».
Роздивляюся фото,
де владика Йосиф ще молодий, і бачу, що син його Йосиф дуже схожий на свого
батька не лише зовнішньо, але й духовно, бо впадають у вічі його сильна віра, мудрість,
інтелігентність та шляхетність, точність у словах і ревність у ділах — такі, як
у його батька — великого єпископа… «Виховувалися ми, діти, на прикладі родини,
— підсумовує пан Йосиф, розповідаючи про своїх рідних двох сестер і брата, —
батько з нами був строгим, але справедливим, передав він із мамою нам усім
міцну віру… А нині всім бажаю миру і Божої благодаті…».
«З
Вас вийде непоганий єпископ»
або
Перли із безцінної книги спогадів
Якось кілька років
тому пан Йосиф Головач подарував мені унікальну книгу про свого батька
авторства відомого в нашому краї історика й письменника Юрія Коссея «Помічний
єпископ Йосиф Головач і його заслуги». Книга ця вийшла невеликим тиражем і,
думаю, є вже раритетом, в якій автор (нині вже у вічності) колоритно описує
цікавий випадок із життя тоді ще семінариста Йосифа Головача, коли той працював
у канцелярії єпископа Теодора Ромжі: «Одного дня сидів він за письмовим столом
у приймальні єпископа і виконував якесь доручення, здається оформляв розклад
лекцій, коли відкрилися вхідні двері і зайшла група селян. Йосиф підняв голову
і побачив знайомі обличчя. Наступив момент німої сцени. Після обоюдних
привітань виявилося, делегація … приїхала до єпископа вирішувати проблеми. Між
ними та їх священиком … виникла якась незлагода і вони просилися на прийом до
єпископа. Йосиф доповів про уповноважених селян, але єпископ був дуже зайнятий
з представниками Народного комітету, просив Йосифа трохи розважити
відвідувачів. Вислухавши скаргу земляків, Йосиф розказав їм про критичний стан
єпархії і пов’язаний з кризою небезпечний період для священиків. Пропонував
селянам знайти спільну мову … і дійти до порозуміння, в протилежному випадку
село може залишитись без духовника, того вони й самі не бажали… похитали
заклопотано головами, не чекаючи єпископа, попрощались із Йосифом і вернулись
додому особисто вирішувати на місці громадську справу. Єпископ звільнився, вийшов
у приймальну та й питає: «Де люди?». Йосиф доповів, як він сам вирішив справу.
Тоді владика, іронізуючи, з посмішкою на обличчі каже Йосифові: «З Вас вийде
непоганий єпископ», та й запросив Йосифа до сусідньої кімнати зіграти партію в
шахмати» (зверніть увагу, дорогі читачі, на пророчі слова владики-священномученика
Теодора, 112-ліття від Дня народження якого, до речі, молитовно відзначаємо 14
квітня 2023 року Божого. — Авт.).
А наприкінці Юрій Коссей ось як згадує про владику: «До останнього подиху можна було з ним розмовляти на різні теми, він багато читав і понад усе молився за Церкву, за майбутнє, журився за Мукачівську єпархію. Преосвященний Йосиф насамперед був людиною і Слугою Божим, все, що він робив, він робив силою Божої благодаті. Якщо колись історик буде дивитися на цей період Мукачівської єпархії, то він неминуче прийде до особи Преосвященного Головача. Він був тією особою, який разом з іншими сподвижниками, зуміли ту Церкву, яка була в підпіллі, зробити живучою Церквою, Церквою рідного народу, Церквою, яка хоч вже без нього, но славно увійшла в третє тисячоліття (всі цитати — мовою оригіналу, стиль автора збережено. — Авт.). Головач — це не велетень, яким був єпископ Ромжа, але, якщо добре знати Преосвященного Головача, то він дійсно був велетнем підпільної Церкви, Христовим велетнем катакомбного служіння, це означає, був людиною, яка вповні все віддала Господеві і повну надію мала на Господа. Він з тих 18 людей, що в нього навчалися, які в роки беззаконня мало не загубилися у безбожному світі, в період найжахливішого переслідування, зробив з них достойних священиків підпільної єпархії. Треба сказати, що то треба було мати хист до того та й неабияку сміливість…
Задля Божої волі єпископ Головач і Мукачівська єпархія є нерозривними. В її складі відслужив душпастирем 53 роки. Стояв на чолі виходу Церкви з того періоду, з того моменту підпілля і десять років крокував з вільною Мукачівською єпархією до третього тисячоліття… З Божої милості єпископ Головач зустрів празник Пасхи ювілейного 2000-го року. Тішився тим, що ювілейні святкування відбуваються на вищому державному рівні — у столиці, обласних, районних центрах та церковних громадах.
Сприймав це як здійснення слів Святого Письма: «Ісус Христос учора й сьогодні — той самий навіки» (Євр 13,8). Ці події, за словами єпископа Головача, засвідчують, що правда Божа завжди перемагає. До цієї правди і він ішов тернистим шляхом на чолі вірників молитвою, вчинками любові і милосердя. Воскреслий Спаситель переміг злобу і гріх, бувші атеїсти сповідаються і причащаються на диво цілого світу. Радів з того всього Преосвященний Йосиф».
P.S. Про єпископа
Йосифа Головача можна багато згадувати, є наші священики й вірники, котрі його
добре знали, і однієї публікації занадто мало, щоб розповісти про великий духовний
подвиг, який Преосвященний владика Йосиф зробив для блага Церкви і всіх нас. Важливим нашим обов’язком є нині пам’ятати тих
людей з великої букви, які передали нам віру і завдяки яким Церква наша жива,
тих великих єпископів-мучеників, священиків, закатованих в радянських таборах,
убитих тут або вигнаних разом із сім’ями з фар, переслідуваних тоталітарною
владою вірників, котрі тримались Бога. Ми маємо пам’ятати, але прощати ворогів,
молитись, іти далі дорогою любові і дбати про майбутнє Церкви Христової.
Мирослава
МАЦО
«Благовісник» №2
(351) • квітень – травень 2023
Немає коментарів:
Дописати коментар