Микола МЕНЧУЛ : "200 років Голубинській церкві: історія, трагедія та реалії (1824 – 1949 – 2024)"

 

«Луна церковний благовісний дзвін, величний храм нам двері відчиняє, вже 200 літ, вже 200 довгих зим сяє лик Святого Миколая»

      «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього» – чудовий вислів, мудрий і неоднозначний.

Скільки їх, німих свідків історичного розвитку села Голубине. Залишилося на цій землі, на жаль небагато. Кожен камінець, чи велика кам’яна глиба, місце, де розміщувалася древня церква, чи гора «Рожок» або «Ясенівка», звідки починалося село, або, будови, які збереглися до наших часів. Це і церква, нотаріальний дім, де народився Григорій Жаткович, русинський дім, урядовий будинок – все це вже історія.

Навіть маленька частина храму чи старовинний хрест на кладовищі, або древні напівзабуті могили зберігають свою святість і таємничість.

Село Голубине – це спільнота, де живуть люди різних національностей, віросповідань і конфесій. А у селі тих конфесій та деномінацій християнських і не християнських десь біля дванадцяти. Але всіх їх об’єднує любов до своєї землі, любов до Бога! Тому з великим трепетом ставляться вони до історії рідного краю, намагаються дізнатися чимало з її невідомих сторінок, зберегти і збагатити.

До 85-ти річчя з дня народження та 30 -ти річчя рукоположення в сан священика о. Даниїла Бендаса – священника, педагога, науковця.

Даниїл Бендас - священик великого щирого серця, в якому жили любов до Бога і ближнього. Його життя–непрочитана книга, що її Господь Бог подарував нам. Викладацька діяльність о. Даниїла для духовної формації майбутніх священиків – це фактично ціла епоха в історії Церкви нашого краю.

Продовжуючи справу свого батька каноніка МГКЄ Стефана, окрім служіння та священицької праці, він присвятив своє життя подальшому збиранню та написанню історії єпархії. Він по камінчиках все життя збирав факти з життя Церкви краю, аби не зникло в літах те, що лишили нам прадіди, які зберегли віру та передали її нам.

Народився 6 листопада 1938 року в Ужгороді, в сім’ї греко-католицького священика Стефана Бендаса (1903-1928-1991) та Марії Бачинської (1909-1988).

В 1961 році поступив на перший курс лісо-інженерного факультету Львівського лісотехнічного інституту. У 1965 році одружився з учителькою Марією Васовчик. Разом з якою виховали та дали дорогу в життя дочці Вікторії та сину Юрію.

Працював старшим інженером відділу лісорозробок Науково-дослідного інституту лісового господарства й агромеліорації ім. академіка Висоцького в м. Івано-Франківськ.

Із 1968 року — викладач теоретичної механіки, опору матеріалів, деталей машин, креслення та геодезії у Виноградівському політехнікумі, де пропрацював до виходу на пенсію у 1999 році.

В 1987 році працюючи в Виноградівському технікумі поступив у підпільну духовну семінарію Мукачівської єпархії.

Навчання в семінарії проходило під керівництвом о.д-ра теології Елемира Ортутая. Та отримував консультації від єпископа Йосифа Головача й отців Мирона Бескіда й Василя Худи.

Після закінчення навчання у семінарії єпископ Мукачівської єпархії Іоанн Семедій разом з Георгієм Бачкаєм висвятили його на священика 29 серпня 1993 року в Виноградові. Після висвячення єпископ ординарій Мукачівської єпархії призначив його обслуговувати вірників с. Сасово Виноградівського району. 14 січня 1994 року був переведений обслуговувати вірників с. Мала Копаня Виноградівського району, де до 1 липня 2015 року виконував свої священичі обов’язки.

Далі як священик-емерит обслуговував вірників у каплиці св. Анни у Виноградово-Теплиця, а також по потребі допомагав священикам Успенського і Благовіщенського храмів у місті Виноградів.

На протязі багатьох років викладав історію Церкви в Ужгородській богословській академії ім. Блаженного Теодора Ромжі. Паралельно працював з архівними документами в Закарпатському обласному архіві та архіві Закарпатського Управління СБУ. Він автор багатьох публікацій та учасник науково-практичних в Україні та за кордоном.

На 81 році земного життя та 26 році священства відійшов до Господа

25 грудня 2019 року.

Зберігаємо пам'ять про нього в наших серцях, хай спочиває з Богом. 

Шлях духовного відродження - до 25-річчя священичого служіння о. Володимира Іванча

 

« Серце моє, о Господи, не  горде,

Та й очі мої не несуться вгору.

Я не женуся також за тим, що

Велике і дивне для мене».

 ( Пс. 131.).

11 жовтня 2023 року виповнюється 25 років, як несе свою священичу діяльність, людина з великої букви, священик о. Володимир Іванчо. Дата ця відповідальна, адже  цифра 25, а це четвертина віку, вона спонукає послідовників Христа підбивати проміжний підсумок досягнутого, звіряти його з тими обітницями, які давались і брались на початку цього шляху. Знаючи  усю вимогливість о. Володимира до себе, його скромність, усе ж думаю, в нього немає підстав картати себе за щось. Його служіння було і залишається щирим, сердечним і жертовним, основною справою всього його життя, справжнім земним покликанням.

о. Володимир родом із села Синяк, що на Мукачівщині народився в сім’ї простих робітників. Початкову школу закінчив у с. Синяк, та продовжив навчання в Чинадіївській середній школі. В 1991 році познайомився з настоятелем Свято – Іллінського храму с. Чинадієво о. Василем Бабинцем.

Микола Рішко: "Едмунд Євген Бачинський творив історію Голубиного"

 Свою розповідь про творця історії Голубиного Едмунда – Євгена Бачинського греко – католицької священика Голубиного, який тут служив з 1842 по 1850 роки, я хочу розпочати з некролога 1898 року опублікованого в газеті Beregszasz Karpati lapok 1898, що коротко характеризує життєвий шлях цієї непересічної особистості.

 « 27 вересня поточного 1898 року на 81 році життя відійшов у вічність Едмунд – Євген Бачинський з Бачини, почесний каноник Мукачівської єпархії, декан Ставнянський, парох Лютянський, радник Святого Престолу, член Унгського повітового законодавчого Комітету.

Відома і шанована особистість, представник древнього роду Бачинських, цей патріарх з добрим і мудрим поглядом, без малого півстоліття відігравав справді визначну роль як у життя єпархії, так і всього повіту Унг.

Сьогодні своє 85-річчя відзначає Тібор-Міклош Попович

 

Тібор Попович народився 5 травня 1938 р. в селі Горінчево в Підкарпатській Русі в сім'ї вчителів - Тібора Поповича та Йолани Касарди. Сам він не без гордості відгукується про власне походження: "Я є типовим продуктом етнічного перемішування в Карпато-Дунайському басейні, оскільки маю угорське, русинське, сербське, хорватське, італійське національне коріння. А в релігійному аспекті я маю православне, греко-католицьке, католицьке коріння".

 Середню освіту юний Тібор-Міклош отримував по черзі в Хусті, Великій Бігані Берегівського району і, нарешті, Береговому, де в 1955 р. він закінчив школу N 2. Паралельно з його дитинством у краї змінювалися режими та кордони. Народившись у Чехословаччині, свої перші роки Т.-М. Попович провів в Угорщині, почавши дорослішати вже в Радянському Союзі.

 У 1956 р. Т.-М. Попович – студент Географічного факультету МДУ ім. М. В. Ломоносова, після закінчення якого в 1961 р. йому було вручено диплом спеціаліста з економічної географії. 1965 р. Попович вступив до аспірантури кафедри економічної географії зарубіжних соціалістичних держав Географічного факультету МДУ. Після закінчення аспірантури їм було захищено дисертаційну роботу на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук "Питання територіального розвитку харчової промисловості Угорщини".

 У 1969 р. Т.-М. Попович переїхав на постійне місце проживання до Угорської Народної Республіки, де незабаром став науковим співробітником Інституту економіки харчової промисловості у Будапешті, а 1974 р. ад'юнктом кафедри загальної економічної географії факультету природничих наук Будапештського університету ім. Лоранда Етвеша, де пропрацював до 1991 р. паралельно з основною діяльністю у вільний час Т.-М. Попович продовжував працювати гідом для угорських та російськомовних груп. У 1991 р., після дворічного навчання підвищення кваліфікації, він отримав диплом економіста з туризму.

Мирослава МАЦО: "Воскресіння Церкви краю і владика Йосиф Головач"

 У день спомину 40-річчя єпископської хіротонії помічного єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Йосифа Головача, 16 березня 2023 року Божого, в Ужгородському Хрестовоздвиженському греко-католицькому кафедральному соборі відбулася Архієрейська Свята Літургія, яку очолив Преосвященний владика Ніл у співслужінні священиків єпархії.  Так молитовно-урочисто, Благодарственною Службою за дар висвячення владики Йосифа, наша єпархія вшанувала ювілей великого архієрея, який в роки підпілля всі сили душі своєї віддав служінню Богу і наверненню люду нашого до Нього, котрий наближав воскресіння Церкви Христової в краї (тут слово «воскресіння» вживаю у значенні «відродження, віднова», бо Церква фактично не вмирала, але таємно, завдячуючи ревним єпископам, священикам і вірникам підпілля, ризикуючи, страждала, жила в надії на свобідні часи і прославляла Бога. — Авт.).  

«Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Йо 10,11)

Як влучно наголосив у своїй проповіді владика Ніл: «Незадовго до своєї смерті владика Олександр Хіра, який фактично вів підпілля нашої Церкви в часі радянського безбожного режиму, висвятив у Караганді (це місто в Казахстані знаходиться за 5 тисяч кілометрів від Ужгорода — Авт.) Йосифа Головача на єпископа, знаючи, що Церкву чекає та радісна весна воскресіння. І після того з 1983 року владика Йосиф служив у єпархії як помічний єпископ, зробив дуже багато добра. Знаємо, що після смерті владики Хіри він

Микола Рішко: "Добрий Пастир"

    «Будь стійким. – Будь мужнім. – Будь людиною.»

                                              ( Св. Хосемарія  Ескріва.)

      Кожен ювілей має свої особливості. Ювілей духовної особи, наставника та учителя, достойного сина Срібної Землі екзарха Пражського, єпископа Івана Лявинця дає змогу проаналізувати дорогу нашої Закарпатської  греко – католицької церкви на теренах Закарпаття та поза його межами з часу падіння залізної завіси, та виходу нашої церкви з підпілля.

      100 річний ювілей – можливо для вічності – це одна мить, а для нас, звичайних людей, - це надзвичайно великий період життя, праці, становлення, корінних змін, добрих і важких прожитих років життя.

        Будуючи у своїх помислах містки з минулого в сучасне, якими йшов по своїй дорозі життя преосвященний владика Іван Лявинець, шукаємо на цьому шляху уроки для майбутнього, а вони очевидні: всесильне добро завжди перемагає зло. У різні часи, різні вороги намагалися завоювати нашу землю, та і сьогоднішня монголо – татарська навала із Москви цьому підтвердження, забирали наші храми, убивали та саджали у свої ГУЛАгИ наших священників, але ніколи і нікому не вдасться зруйнувати людську пам'ять. Любов нашого народу  до своїх духовних провідників таких як блаженної памяті отець Іван Лявинець. Він завжди готовий був простягнути свою батьківську  руку допомоги там, де була найбільша потреба.

        У цьому дописі ми з вами маленьку екскурсію в минуле, минуле непересічної особистості, служителя Божого та першого екзарха Празького, а нашого славного земляка єпископа Івана Лявинця, 100 річний ювілей з дня народження якого ми будемо молитовно згадувати 18 квітня 2023 року.

Микола Рішко: "Ісповідник віри о. Степан Урста – невтомний служитель Христа."

 

         У списку ісповідників віри нашої Мукачівської греко – католицької церкви золотими буквами вписано ім’я ісповідника віри із села Білки, що на Іршавщині отця Степана Урсти.

         13 березня 1988 року на 74 році життя, 49 році свого душпастирства  – 35 років тому Бог покликав до Себе Свою улюблену людину, яка у земному житті була взірцем Богопослушання і людинолюбства, священиком, який ні на хвилину не забував, що кожен крок він робить перед очима Господа. Так постійно просив робити всіх своїх духовних дітей.

         Урста Стефан – парох церкви Миколая – Чудотворця в селі Драгово, Хустського району. Народився 20 серпня 1914 року під час першої світової війни, свого батька фронтовика Стефана Урсту не бачив ніколи. Мати Анна Фірцак віддала всі свої сили щоб зробити з нього священика. Здобувши початкову освіту у рідному селі, і виявивши неабиякі здібності до науки, пішов до Берегівської гімназії. Після закінчення гімназії Степан Урста вступає в Ужгородську духовну семінарію. 19 грудня 1939 року на свято Миколая – Чудотворця єпископ Олександр Стойка руко положив на священиків трьох богословів:

Микола Рішко: "Апостол Закарпаття"

    

Після довгого та складного періоду існування греко – католицької церкви Закарпаття у катакомбах розпочалося велике духовне відродження.

   Апостол Закарпаття , саме так називали о. Павла Петра Мадяра, монаха – василіянина, без якого неможливо собі уявити історію та відродження нашої церкви, справжнього апостола, який попри утиски та переслідування молився, служив та проповідував по цілій Срібній Землі.

   Малий Петро народився 21 лютого1923 року в селі Білки Іршавського району, в благочестивій селянській родині. Його батько, як стверджували очевидці був дуже лагідним і цю рису успадкував від нього малий Петро. Божа печать проявилася на малому Петрикові ще в дитинстві. Тиха, щиросердечна вдача, схильність до усамітнення відводила його від дитячих забав та пустощів. Благодать Божа та імя апостола Петра, які були ним отриманні при хрещенні, без перешкод діяла при формуванні його духа. Тому природньо, що він дуже швидко відчув насолоду життя в Бозі і загорівся божественним бажанням у майбутньому. Його дитинство, юність і доросле життя проходили в с. Білки , що на Іршавщині. Навчався в Білківській початковій школі,а потім горожанській школі. Вчився дуже добре і після її закінчення поступив у 1939 році в Хустську гімназію. Навчання було нелегким, бо в 15 років Петриків батько відійшов до Бога, і він, як найстарший із 6 дітей був змушений прийняти на себе турботи про сімю. Як відмінника і напівсироту , держава взяла Петра на повне утримання.У 1942 році у Хустській гімназії було створено молодіжну організацію, яка поставила собі за мету боротися за вільну Україну.

Микола Рішко: "Священик з люблячим серцем. Світлої пам’яті отця Василя Довганича. (29.06.1978 – 30.01.2018рр.)"

 

Розпочати свої спогади напередодні сумного ювілею, 5 років тому Господь Бог покликав до вічності о. Василя Довганича священика що служив у селі Голубине хочеться його ж словами, які він згадував при одній із наших зустрічей : «Все, що ми робимо триває лише доти, доки ми живемо. Після нас залишиться лиш те, що ми зробили з любові до Бога».

            Отець Василь Довганич народився в присілку Кічерели, що є частиною села Драгово, що на Хустщині. В присілку є восьмирічна школа та побудована церква УПЦ МП. Був хрещений у Драгівській церкві Св.Миколая Мирлікійського та при хрещенні отримав імя великого подвижника та учителя церкви Василь.

           З діда - прадіда сім’я була глибоко віруюча і шанувала національні традиції нашої землі і у цьому дусі виховували своїх дітей.

           Босоноге дитинство Василька, попри небагате тогочасне сільське життя, було овіяне ореолом романтики, до чого прихиляла неймовірно красива природа і багата хлопчача фантазія. А село й справді було та і є дивовижним, складається з центрального села Драгово та присілків Кічерели, Забродь, Забереж, Становець. З півночі, як би з під гори Менчул, що височіє над Драговом через село протікає, колись повноводна річка Теребля, по якій сплавляли бокори, на березі якої малий Василько проводив свій вільний час влітку. Навпроти хати Василька височіє двогорба гора Кузя, а позаду гора Великий Діл.

            Отець Василь завжди теплими

Микола Рішко: «ГОЛУБИНСЬКИЙ БУДИТЕЛЬ МИХАЙЛО МОЛНАР»

 

Молнар Михайло Іванович - педагог, письменник, фольклорист, етнограф, краєзнавець. Народився 4 лютого 1912 року в с. Голубине, Березького комітату в сім’ї малоземельного селянина. Серед 8 дітей був найстарший.

Уже в стінах сільської народної школи, під впливом директора Адальберта Бучини, в маленького голубинця проявляється національна самосвідомість. Завдячуючи настійним проханням директора школи, батьки погодилися віддати малого Михайла в Мукачівську державну реальну російську гімназію. Та через високу плату за харчування в гімназійному інтернаті ( 300 крон), йому довелося 1 рік вчитися в Ужгородській русинській школі, де він за відмінне навчання отримав стипендію в розмірі 225 крон. До речі, Ужгородський інтернат для хлопців «Школьная помощь» утримувався з фондів емігрантки «Брешко – Брешковської.

Останні сім класів Михайло Молнар навчався в Мукачівській гімназії з російською мовою навчання. На цей раз в державному інтернаті жив і харчувався безплатно. Навчаючись у гімназії, він виконував обов’язки бібліотекаря гімназійної бібліотеки, був головою самоосвітнього гуртка, приймав участь у скаутському русі, грав у футбольній команді СК «Духнович», як репетитор (за оплату) готував інших учнів. Як член ініціативної групи брав участь у створенні першого самоосвітнього журналу «Наші стремління», для якого художньо оформив обкладинку. У першому номері цієї новинки була вміщена його стаття про народні звичаї та святкування Святого вечора у Голубиному. Відповідно, в гуртку відбулося його знайомство з майбутніми видатними письменниками краю А. Карабелешем, М. Поповичем, О. Білецьким, І. Керчею, В. Добошем та іншими.

Педагогічна династія Павлишинців (доповнено)

 Іван Павлишинець народився 12 вересня 1863 року в с. Доробратово Іршавського району в сім’ї Василя Павлишинця та Пелагеї Чепак.  Після закінчення учительської семінарії  працював помічним вчителем  в с. Макарьово.

23 лютого 1888 року поєднав свою долю  з Юлією Гурей дочкою вчителя с. Тур’я-Пасіка  Теодора Гурея та Йозефіни Анталоці (яка походить з дворянського роду Antalóczy de Antalócz Грамота шляхетства і герба отримано від Короля Фердинанда II в Відні, 15 листопада 1628 року). Після одруження Іван Павлишинець перевівся   працювати вчителем у Тур’я Пасіку де попрацював до самої смерті в 1918 році.

В родини Івана Павлишинця народилося одинадцять дітей чотири дочки та сім хлопців, більшість з яких здобули освіту вчителя і працювали сільськими вчителями, можна сказати про започаткування  вчительської  династії Павлишинців на Перечинщині.

Старший син Миколай (1888- 1954) після закінчення вчительської

семінарії працював вчителем в Ладомирові (тапер Словацька республіка), а з 1920 року до виходу на пенсію в с. Ворочово  Перечинського р-ну. Разом з священиком Сіоном Сільваєм створили в селі чотириголосий хор селян.  На сцені зробили постановку сільського народного весілля. Хор Ворочова  в тридцчтих  роках минулого століття  з тріумфом виступав  на театральних сценах Ужгорода, Пряшева та Кошиць. Разом з дружиною Лаврою Шолтис (1892-1954  виростили трьох дітей, які також присвятили своє життя вихованню підростаючого покоління. 

Дочка Лавра Макара (1912-2005)   працювала вчителем початкових класів спочатку в Порошкові та Заричові, а з 1949 року до виходу на пенсію в 1967 році, вчителем початкових класів в Сімерській восьмирічній школі.