Священники які служили в Храмі Святих Петра і Павла села Дубровка з давніших часів до 1949 року.

 Історія храму Святих Петра і Павла в селі Дубровка — це шлях від скромної дерев'яної церкви XVIII століття, що обслуговувала невелику громаду, до мурованого, який став центром духовного та громадського життя.

Історія храму нерозривно пов'язана з долями його священників. Серед них були просвітники, громадські та політичні діячі, що відігравали ключову роль у розбудові краю, і мученики за віру чия стійкість стала духовним орієнтиром для майбутніх поколінь.

Таким чином, історія парафії в Дубровці є мікрокосмом, що віддзеркалює ширші релігійні, культурні та політичні процеси в історії Закарпаття протягом XVIII–XX століть. Вона охоплює періоди стабільності, національного відродження та жорстоких репресій тоталітарного режиму, демонструючи незламність віри та силу людського духу.

 ІСТОРІЯ ХРАМУ

Основним джерелом інформації про ранній стан парафії та її першого, дерев'яного храму, є протокол єпископської візитації Мукачівської єпархії, проведеної єпископом Михайлом Ольшавським у 1751 році. Цей документ дозволяє відтворити картину релігійного життя дубровської громади в середині XVIII століття.

Згідно з протоколом, на 1751 рік храм Святих Петра і Павла був дерев'яним, покритим шинглями (дерев'яною черепицею), а його загальний стан оцінювався як задовільний. Внутрішнє оздоблення було скромним: іконостас, виконаний простим сільським маляром, мав образи у верхньому та нижньому рядах, а вся церква була «стараннями одного простого селянина украшена». Літургійне начиння включало дерев'яний ковчег для Святих Дарів та цинкову чашу для причастя. Церковне майно складалося з двох дзвонів та необхідного набору богослужбових книг. Фінансовий стан парафії був скрутним — протокол зазначає, що церква не мала жодних доходів.

Важливим свідченням збереження культурної ідентичності громади є запис, що станом на 1805 рік проповіді в храмі відбувалися «руською (русинською) мовою». Цей факт є яскравим маркером ширшого процесу культурної самоідентифікації русинів у межах Австро-Угорської імперії.

Будівництво нової мурованої церкви в другій половині XIX століття стало свідченням не лише духовної зрілості, але й економічної спроможності дубровської громади.

Цей проєкт ознаменував новий етап в історії парафії. Щодо долі старої дерев'яної церкви існують суперечливі відомості. Місцева легенда стверджує, що вона згоріла у 1864 році,

Страта Стефана Фенцика у березні 1946 року стала символічним початком ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії

 

Страта Стефана Фенцика у березні 1946 року стала символічним початком повної ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії. Радянська влада використала його справу як інструмент для залякування духовенства та дискредитації церкви як «кубла іноземних шпигунів».

Тут повна біографія о. Стефана Фенцика …

Ось як це вплинуло на подальші події:
1. Створення «Прецеденту зрадника»
Справа Фенцика дала СРСР юридичне та пропагандистське підґрунтя для арештів інших священників. В офіційній пресі стверджували: «Якщо навіть такий високий чин, як Фенцик, був шпигуном, то вся греко-католицька ієрархія є ворожою державі». Це дозволило розпочати масові репресії під виглядом «боротьби з п'ятою колоною».
2. Тиск на єпископа Теодора Ромжу
Страта Фенцика була прямим сигналом єпископу Теодору Ромжі. Йому наочно показали, що чекає на тих, хто відмовляється від переходу до Московського патріархату. Оскільки Ромжа, як і Фенцик, виявив непохитність, радянські спецслужби перейшли від судових розправ до терористичних методів — у 1947 році Ромжу було вбито (отруєно) після інсценованої аварії.

3. Насильницьке «саморозпуску» (1949)
Після ліквідації ключових постатей утсерпні 1949 року було офіційно проголошено про «добровільне возз'єднання» греко-католиків Закарпаття з Російською православною церквою. Церква пішла у підпілля («катакомби») майже

Інтерв'ю з о. Констянтином Сабо: "Спогади про о. Петра Ороса"

Як це - служити в підпіллі - знає й о. Костянтин Сабо - нині священник-емерит, котрий розповів нам про «катакомбний період» та про о. Петра-Павла Ороса. Блаженний Петро-Орос, до слова, - двоюрідний брат дідуся отця Костянтина. Узагалі в його родині по батьковій та маминій лініях є репресовані священники. Чи міг бути таємно висвяченим і на єпископа о. Петро-Павло Орос? Чи правда, що за тих часів про висвчення священників (і на прикладі отця Костянтина Сабо) не знали навіть найрідніші? Дивіться в інтервʼю

Микола РІШКО: "Петро Орос - служитель слова, вівтаря та любові"

 

«Відкрий очі мої, і зрозумію чуда закону

  Твого, Я подорожній на землі, не   

приховуй від мене заповідей Твоїх».

 (Пс.118, 18 – 19)

              У житті кожного народу бувають важкі, трагічні часи, які настали для нашої Срібної Землі із жовтня місяця 1944 року, з часу «визволення» радянськими військами Підкарпатської Русі. І для того, щоб зберегти і розвивати духовність народу, мусить зявитися сильна особистість, яка прикладом свого життя підніме народ. Або прийде нове жертовне покоління, яке переможе заскорузлість і зуміє усе посвятити Богу, ближньому, рідному народові.

            Таким представником нового жертовного покоління став уродженець нашої землі , священик Петро Орос. Тоді, коли безбожний окупаційний комуністичний режим приніс на наші землі не визнання Божих постулатів, моральну деградацію, коли почали закривати наші церкви , а священиків відправляли в радянські концентраційні табори , як смолоскип у суцільній пітьмі зявляється постать отця Петра Ороса. Прикладом жертовного життя, любовю до ближніх, він піднімає із занепаду рідний народ, своїми проповідями відновлює в душі віру , надає настанови життя в Бозі.

          Історія нашої церкви, це історія конкретних людей, які присвятили , а деякі і віддали своє життя пізнанню Ісуса Христа і служінню йому та його Церкві.

           Ми маємо велику нагоду познайомитися з великою святою особою і побачити , як приклад його життя відображає запал і творчий потенціал католицької церкви взагалі та греко – католицької зокрема.

            Постать о. Петра Павла Ороса, вказує нам на присутність Бога, як вказував і за свого земного життя. Сьогодні ми ходимо по тій землі, по якій ходив він, ходимо стежками його дитинства, молодості , це села Березники та Керецьки на Свалявщині Скотарське на Воловеччині , Сокирниця на Хустщині. Протягом свого короткого життя йому вдалося зробити багато добра, вказати на присутність Бога у нашому житті , та своїм жертовним подвигом вказати свою любов до нього та ближнього. Життєвий приклад Блаженного Петра Ороса показує на те, що і ми люди 21 століття також можемо праведно жити, робити добрі справи.

              Нехай приклад нашого життя буде світлом для тих людей, які ще Бога не впізнали або від Нього відійшли. Нехай наше життя буде таким, що якщо хтось піде за нами, щоб він дійшов до вічної радості.

            Житєписи Теодора Ромжі, Петра Ороса та всіх інших священиків, що перебували в радянських концтаборах, та проводили підпільні Богослужіння в період радянської окупації, повинні стати настільною книгою, для богословської студентської молоді, для священиків на парафіях і для усіх тих, чиїм завданням є відродити в нашому народі ідеали Христової віри, ідеали жертовності і любові.

ІСТОРІЯ CЕЛА ВУЛШИНКИ, ЦЕРКВИ ТА СВЯЩЕННИКІВ

Село Вулшинки має глибоке історичне коріння, згадуючись з XIV століття та офіційно з 1602 року. Центральною спорудою та духовним осередком села є кам'яна греко-католицька церква, будівництво якої розпочалося в 1770 році і тривало кілька десятиліть. Історія церкви, її будівництва, ремонтів та дзвонів відображає місцеві традиції та вплив зовнішніх подій.

Життя громади тісно переплетене з релігією, про що свідчить довгий список священників, які служили в парафії, їхні біографії та роль у суспільному житті.

Період радянської влади став трагічним для греко-католицької громади Вулшинок: церква була насильно передана православним, а багато священників зазнали репресій, включаючи арешти, ув'язнення та примусові роботи за відмову відректися від своєї віри. Це підкреслює стійкість та відданість вірян та духовенства.

Біографій священників дозволяють простежити їхній шлях, освіту, служіння та випробування, через які вони пройшли, особливо в часи переслідувань.

1.     Історія Церкви Покрови Пресвятої Богородиці села Вулшинки

В селі стояла "дерев’яна церква Святого Михайла, у доброму стані з двома дзвонами, прикрашена всіма образами". Ця дерев'яна церква кілька разів горіла, що спонукало місцевих жителів до будівництва кам'яної споруди.

Будівництво кам'яної базилічної церкви в місцевості "За кадубом" розпочалося у 1770 році і було завершено у 1801 році, хоча деякі джерела згадують і 1806 рік як дату завершення. До будівництва були причетні італійські майстри. Спочатку дахи церкви були вкриті ґонтом.

П’ятирядний іконостас походить з часу спорудження церкви. У 1930 році біля церкви споруджено кам’яну дзвіницю, куди було перенесено дзвони, щоб зберегти церковні мури. Дзвони були виготовлені в Чехії і привезені з Ужгорода возами волами.

В період війни, два малі дзвони забрали, щоб переплавити їх на зброю. Один дзвін залишився, а два малі виготовила ужгородська фірма «Акорд»".

Менший дзвін відлив «Фрідєш Геніху Араді» в 1913 р.", більший – виріб фірми "Акорд" з 1935 р., коли священиком був о. Євген Догович.

До 1936 року храмовий празник був на святого Миколи, а потім – на Покрову. Багато церковних книг та документів зникло в 1948 – 1949 роках, з приходом радянської влади.

Села Лумшори, Лікіцари, Липовець та певний період Турички були філіями парохії в с.Вільшинки.

2.    Біографія священників, які служили в Вулшинках з найдавніших часів по 1949 рік.

ІСТОРІЯ CЕЛА ЛЮТА ЦЕРКВИ ТА СВЯЩЕННИКИ

 1. ЗАСНУВАННЯ ТА РАННЯ ІСТОРІЯ СЕЛА ЛЮТА

·        Перші поселення та володіння: Перші мешканці з'явилися в середині XIII століття. У 80-х роках XIII століття села Ужанської домінії були передані угорським королем Андрієм III жупану Петру Петуні, а з 1320 року перейшли у власність феодалів Другетів, які володіли Лютою до XVII століття.

·        Заснування села: "Село було побудоване у 1567 році. Тоді тут нараховувалися всього дві родини." (Історія та життя села Люта).

·        Демографічні зміни: Населення поступово зростало: 12 господарств у 1588 році, 6 родин після епідемії у 1599 році, і 39 сімейств у 1715 році.

·        Ранні назви: Село згадується як Lyutta (1728, 1773) та Havasköz (1913).

2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ТА ПРОМИСЛОВІСТЬ

·        Зростання в XIX столітті: "Протягом першої половини XIX століття Люта значно зросла. Тут налічувалося 109 дворів, у яких проживало 1014 чоловік." (Історія та життя села Люта).

·        Ремесла та лісопильна промисловість: З початку XIX століття в Лютій активно розвивалися ремесла та діяла лісопилка, що приводилася в рух водяним колесом. Виробляли дошки для жител та мостів.

·        Німецька колонізація та розширення виробництва: "Інтенсивна розробка лісів була пов'язана деякою мірою з німецькою колонізацією. В Люту прибули вихідці з Швабії: Райке, Лавер та інші, нащадки яких і по сьогодні проживають у селі." Це призвело до значного розширення виробництва дощок, дранки, клепки. Селяни також займалися випалюванням вугілля, виробництвом поташу та заготівлею лісу.

·        Модернізація лісопилки: У 1896 році замість водяного колеса було встановлено паровий двигун, а також дві розпилювальні рами та циркулярний верстат. На лісопилці працювало близько 30 постійних робітників.

·        Лісові промисли та сплави: Швидко зростали лісові промисли, зумовлені великим попитом на пиломатеріали та ділову деревину. Збільшувався обсяг сплавів річкою Лютянкою до Дубринича.

3. ОСВІТА

·        Перша народна школа: "У 1862 році на кошти селян у Лютій була збудована перша народна школа, де вчили дітей читати і писати." (Історія та життя села Люта). Основна увага приділялася співу, читанню Біблії та Закону Божому. Діти відвідували школу лише взимку.

·        Парафіяльна школа: Наприкінці XIX століття було відкрито ще 4 класи парафіяльної школи, навчання в якій проводилося угорською мовою.

4. РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ ТА

Микола МЕНЧУЛ : "200 років Голубинській церкві: історія, трагедія та реалії (1824 – 1949 – 2024)"

 

«Луна церковний благовісний дзвін, величний храм нам двері відчиняє, вже 200 літ, вже 200 довгих зим сяє лик Святого Миколая»

      «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього» – чудовий вислів, мудрий і неоднозначний.

Скільки їх, німих свідків історичного розвитку села Голубине. Залишилося на цій землі, на жаль небагато. Кожен камінець, чи велика кам’яна глиба, місце, де розміщувалася древня церква, чи гора «Рожок» або «Ясенівка», звідки починалося село, або, будови, які збереглися до наших часів. Це і церква, нотаріальний дім, де народився Григорій Жаткович, русинський дім, урядовий будинок – все це вже історія.

Навіть маленька частина храму чи старовинний хрест на кладовищі, або древні напівзабуті могили зберігають свою святість і таємничість.

Село Голубине – це спільнота, де живуть люди різних національностей, віросповідань і конфесій. А у селі тих конфесій та деномінацій християнських і не християнських десь біля дванадцяти. Але всіх їх об’єднує любов до своєї землі, любов до Бога! Тому з великим трепетом ставляться вони до історії рідного краю, намагаються дізнатися чимало з її невідомих сторінок, зберегти і збагатити.

До 85-ти річчя з дня народження та 30 -ти річчя рукоположення в сан священика о. Даниїла Бендаса – священника, педагога, науковця.

Даниїл Бендас - священик великого щирого серця, в якому жили любов до Бога і ближнього. Його життя–непрочитана книга, що її Господь Бог подарував нам. Викладацька діяльність о. Даниїла для духовної формації майбутніх священиків – це фактично ціла епоха в історії Церкви нашого краю.

Продовжуючи справу свого батька каноніка МГКЄ Стефана, окрім служіння та священицької праці, він присвятив своє життя подальшому збиранню та написанню історії єпархії. Він по камінчиках все життя збирав факти з життя Церкви краю, аби не зникло в літах те, що лишили нам прадіди, які зберегли віру та передали її нам.

Народився 6 листопада 1938 року в Ужгороді, в сім’ї греко-католицького священика Стефана Бендаса (1903-1928-1991) та Марії Бачинської (1909-1988).

В 1961 році поступив на перший курс лісо-інженерного факультету Львівського лісотехнічного інституту. У 1965 році одружився з учителькою Марією Васовчик. Разом з якою виховали та дали дорогу в життя дочці Вікторії та сину Юрію.

Працював старшим інженером відділу лісорозробок Науково-дослідного інституту лісового господарства й агромеліорації ім. академіка Висоцького в м. Івано-Франківськ.

Із 1968 року — викладач теоретичної механіки, опору матеріалів, деталей машин, креслення та геодезії у Виноградівському політехнікумі, де пропрацював до виходу на пенсію у 1999 році.

В 1987 році працюючи в Виноградівському технікумі поступив у підпільну духовну семінарію Мукачівської єпархії.

Навчання в семінарії проходило під керівництвом о.д-ра теології Елемира Ортутая. Та отримував консультації від єпископа Йосифа Головача й отців Мирона Бескіда й Василя Худи.

Після закінчення навчання у семінарії єпископ Мукачівської єпархії Іоанн Семедій разом з Георгієм Бачкаєм висвятили його на священика 29 серпня 1993 року в Виноградові. Після висвячення єпископ ординарій Мукачівської єпархії призначив його обслуговувати вірників с. Сасово Виноградівського району. 14 січня 1994 року був переведений обслуговувати вірників с. Мала Копаня Виноградівського району, де до 1 липня 2015 року виконував свої священичі обов’язки.

Далі як священик-емерит обслуговував вірників у каплиці св. Анни у Виноградово-Теплиця, а також по потребі допомагав священикам Успенського і Благовіщенського храмів у місті Виноградів.

На протязі багатьох років викладав історію Церкви в Ужгородській богословській академії ім. Блаженного Теодора Ромжі. Паралельно працював з архівними документами в Закарпатському обласному архіві та архіві Закарпатського Управління СБУ. Він автор багатьох публікацій та учасник науково-практичних в Україні та за кордоном.

На 81 році земного життя та 26 році священства відійшов до Господа

25 грудня 2019 року.

Зберігаємо пам'ять про нього в наших серцях, хай спочиває з Богом. 

Шлях духовного відродження - до 25-річчя священичого служіння о. Володимира Іванча

 

« Серце моє, о Господи, не  горде,

Та й очі мої не несуться вгору.

Я не женуся також за тим, що

Велике і дивне для мене».

 ( Пс. 131.).

11 жовтня 2023 року виповнюється 25 років, як несе свою священичу діяльність, людина з великої букви, священик о. Володимир Іванчо. Дата ця відповідальна, адже  цифра 25, а це четвертина віку, вона спонукає послідовників Христа підбивати проміжний підсумок досягнутого, звіряти його з тими обітницями, які давались і брались на початку цього шляху. Знаючи  усю вимогливість о. Володимира до себе, його скромність, усе ж думаю, в нього немає підстав картати себе за щось. Його служіння було і залишається щирим, сердечним і жертовним, основною справою всього його життя, справжнім земним покликанням.

о. Володимир родом із села Синяк, що на Мукачівщині народився в сім’ї простих робітників. Початкову школу закінчив у с. Синяк, та продовжив навчання в Чинадіївській середній школі. В 1991 році познайомився з настоятелем Свято – Іллінського храму с. Чинадієво о. Василем Бабинцем.

Микола Рішко: "Едмунд Євген Бачинський творив історію Голубиного"

 Свою розповідь про творця історії Голубиного Едмунда – Євгена Бачинського греко – католицької священика Голубиного, який тут служив з 1842 по 1850 роки, я хочу розпочати з некролога 1898 року опублікованого в газеті Beregszasz Karpati lapok 1898, що коротко характеризує життєвий шлях цієї непересічної особистості.

 « 27 вересня поточного 1898 року на 81 році життя відійшов у вічність Едмунд – Євген Бачинський з Бачини, почесний каноник Мукачівської єпархії, декан Ставнянський, парох Лютянський, радник Святого Престолу, член Унгського повітового законодавчого Комітету.

Відома і шанована особистість, представник древнього роду Бачинських, цей патріарх з добрим і мудрим поглядом, без малого півстоліття відігравав справді визначну роль як у життя єпархії, так і всього повіту Унг.

Сьогодні своє 85-річчя відзначає Тібор-Міклош Попович

 

Тібор Попович народився 5 травня 1938 р. в селі Горінчево в Підкарпатській Русі в сім'ї вчителів - Тібора Поповича та Йолани Касарди. Сам він не без гордості відгукується про власне походження: "Я є типовим продуктом етнічного перемішування в Карпато-Дунайському басейні, оскільки маю угорське, русинське, сербське, хорватське, італійське національне коріння. А в релігійному аспекті я маю православне, греко-католицьке, католицьке коріння".

 Середню освіту юний Тібор-Міклош отримував по черзі в Хусті, Великій Бігані Берегівського району і, нарешті, Береговому, де в 1955 р. він закінчив школу N 2. Паралельно з його дитинством у краї змінювалися режими та кордони. Народившись у Чехословаччині, свої перші роки Т.-М. Попович провів в Угорщині, почавши дорослішати вже в Радянському Союзі.

 У 1956 р. Т.-М. Попович – студент Географічного факультету МДУ ім. М. В. Ломоносова, після закінчення якого в 1961 р. йому було вручено диплом спеціаліста з економічної географії. 1965 р. Попович вступив до аспірантури кафедри економічної географії зарубіжних соціалістичних держав Географічного факультету МДУ. Після закінчення аспірантури їм було захищено дисертаційну роботу на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук "Питання територіального розвитку харчової промисловості Угорщини".

 У 1969 р. Т.-М. Попович переїхав на постійне місце проживання до Угорської Народної Республіки, де незабаром став науковим співробітником Інституту економіки харчової промисловості у Будапешті, а 1974 р. ад'юнктом кафедри загальної економічної географії факультету природничих наук Будапештського університету ім. Лоранда Етвеша, де пропрацював до 1991 р. паралельно з основною діяльністю у вільний час Т.-М. Попович продовжував працювати гідом для угорських та російськомовних груп. У 1991 р., після дворічного навчання підвищення кваліфікації, він отримав диплом економіста з туризму.

Мирослава МАЦО: "Воскресіння Церкви краю і владика Йосиф Головач"

 У день спомину 40-річчя єпископської хіротонії помічного єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Йосифа Головача, 16 березня 2023 року Божого, в Ужгородському Хрестовоздвиженському греко-католицькому кафедральному соборі відбулася Архієрейська Свята Літургія, яку очолив Преосвященний владика Ніл у співслужінні священиків єпархії.  Так молитовно-урочисто, Благодарственною Службою за дар висвячення владики Йосифа, наша єпархія вшанувала ювілей великого архієрея, який в роки підпілля всі сили душі своєї віддав служінню Богу і наверненню люду нашого до Нього, котрий наближав воскресіння Церкви Христової в краї (тут слово «воскресіння» вживаю у значенні «відродження, віднова», бо Церква фактично не вмирала, але таємно, завдячуючи ревним єпископам, священикам і вірникам підпілля, ризикуючи, страждала, жила в надії на свобідні часи і прославляла Бога. — Авт.).  

«Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Йо 10,11)

Як влучно наголосив у своїй проповіді владика Ніл: «Незадовго до своєї смерті владика Олександр Хіра, який фактично вів підпілля нашої Церкви в часі радянського безбожного режиму, висвятив у Караганді (це місто в Казахстані знаходиться за 5 тисяч кілометрів від Ужгорода — Авт.) Йосифа Головача на єпископа, знаючи, що Церкву чекає та радісна весна воскресіння. І після того з 1983 року владика Йосиф служив у єпархії як помічний єпископ, зробив дуже багато добра. Знаємо, що після смерті владики Хіри він