Як єпископський канцлер, канонік, видавець, сенатор та Капітулярний
вікарій, він реалізував всебічну стратегію захисту східнохристиянської
обрядової та культурної самобутності краю. Спадщина цього видатного діяча
інтегрує чотири фундаментальні виміри: духовного лідера, медіа-новатора,
науковця й громадського діяча, а також мученика за віру. Осмислення витоків
його безальтернативної відданості Церкві вимагає детального аналізу його
соціо-генеалогічного коріння.
РОДИНА ТА СОЦІО-ГЕНЕАЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ
●
Аналіз священничих
родів Закарпаття є базовим інструментом для розуміння механізмів формування
релігійно-національної та культурної ідентичності краю.
●
В умовах
багатовікового перебування під зовнішньополітичним тиском саме священничі династії виконували роль самоорганізаційного
каркаса суспільства, забезпечуючи збереження східнохристиянського обряду та
високого освітнього цензу.
●
Родовід о.
Олександра Ільницького постає класичним взірцем такої спадкової «династії
служіння».
● Батько Юлій Ільницький (1843–1902), богословську освіту здобув в Ужгороді, рукоположений 27 серпня 1868 року єпископом Стефаном Панковичем. Душпастирював як сотрудник у Чорнотисові (1868–1869) та Велятині (1869–1870), а з 1870 по 1902 рік обіймав посаду пароха у с. Чорнотисові.
Мати - Мальвіна Варвара Бендас (1848–1905), походила з авторитетного священничого роду її батько о. Йосип Бендас, а мама Варвара Таркович.
●
Дід по батькові,
о. Стефан Ільницький (1809–1896), був консисторіальним радником і парохом, а
діди та прадіди з усіх ліній (Ільницькі, Маркоші, Бендаси, Крив'янські,
Тарковичі) були висвяченими священниками або походили з сімей греко-католицьких священників.
●
Феномен
міжродинних шлюбів виключно в межах священничого стану мав вирішальне значення
для забезпечення високого освітнього цензу, передачі пастирського досвіду та
потужної стійкості до асиміляції й ідеологічного тиску.
ОСВІТА, ДУХОВНЕ ФОРМУВАННЯ ТА СВЯЩЕНСТВО
●
Початкову освіту
о. Олександр здобув у 4-класній греко-католицькій школі рідного села
Чорнотисово, яку закінчив у 1900 році.
●
Надалі навчався у
гімназії міста Сатмар ( тепер Сату-Маре Ромуня) та завершив курс середньої
освіти іспитами зрілості в Ужгородській гімназії у 1908 році.
●
Вищу богословську
освіту здобував у духовних семінаріях Пряшева, Будапешта та Ужгорода.
● 15 березня 1914 року в Ужгородському кафедральному соборі єпископ Антоній Папп висвятив його на священника.
●
Свою першу святу
Літургію (приміцію) о. Олександр відправив 22 березня 1914 року в храмі Покрови
Пресвятої Богородиці в с. Мирча.
●
Напередодні
свячення він узяв шлюб із Анною Контратович (1891–1915), дочкою Дубриницького
священника о. Івана Контратовича та Етели Гебей (походить з роду
майбутнього Мукачівського єпископа Петра Гебея)
●
З 1914 по 1915 рік був
помічним священником Ільниці. З 1915 по 1916 рік служив помічним священником у
Великих Лучках. У цих громадах він був змушений захищати греко-католицьку
церкву від агітаторів, що з'явилися там, які намагалися переманити вірян до
різних сект та до схизми.
●
У листопаді 1915
року його 24-річна дружина раптово померла після трохи більше ніж року подружнього
життя.
●
Відповідно до
канонічного права Східних Католицьких Церков, одовілий священник не міг брати
другий шлюб, змирившись із волею Божою, заглушаючи свій глибокий душевний біль,
він із глибокою самовідданістю продовжив служити вірянам і Церкві. У віці 27
років о. Олександр свідомо обрав стан «духовного чернецтва» у світському душпастирстві, спрямувавши весь свій потенціал на служіння Церкві.
Протягом трьох десятиліть о. Олександр обіймав ключові
посади в єпархіальному управлінні:0000
●
Наприкінці 1916 року єпископ призначив його секретарем єпископської
консисторії, яку посаду він обіймав до 1931 року. З 1917 по 1919 рік він був
економом у єпископській резиденції, а з 1919 по 1931 рік — духовником
Ужгородської державної громадянської жіночої школи, де йому доручили викладання
релігії.
●
З 1921 року він
став консисторіальним радником, а 9 лютого 1930 року єпископ Петро
Гебей призначив його каноніком Капітули Мукачівської греко-католицької єпархії.
Як канонік, він і надалі непомітно, скромно, але завжди активно працював,
служив і захищав інтереси греко-католицької церкви та її народу.
●
У 1938 році Папою
Пієм XII був призначений Великим препоштом (архіпресвітером) Капітули.
●
У 1939–1944 роках
обіймав посаду продиректора Ужгородської духовної семінарії, готуючи новий масив
священничих кадрів.
●
У 1939 році
декретом регента Міклоша Горті був призначений довічним членом Верхньої палати
Угорського парламенту та головним радником регентського комісаріату.
●
З 1940 року
очолював спортивний клуб «Русь» в Ужгороді, підтримуючи молодіжний рух, і
отримав високий титул Апостольського протонотарія (папського прелата).
●
У червні 1942 року
очолив «Подкарпатское общество наук» (ПТН).
●
З 2 червня 1943 по
12 лютого 1944 року обіймав посаду Капітулярного вікарія Мукачівської єпархії,
де-факто очолюючи МГКЄ після смерті єпископа Олександра Стойки до хіротонії
владики Теодора Ромжі.
●
Свій високий
«подвійний статус» (церковного ієрарха та сенатора) він використовував виключно
як інструмент адвокації інтересів єпархії та захисту майнової і культурної
автономії краю перед центральним урядом.
ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА КОНЦЕПЦІЯ «ОБОРОНИ ВІРИ»
● У 1924 році єпископ Петро Гебей доручив о. Олександру очолити Єпархіальне бюро оборони віри і Церкви, створене для протидії атеїстичній пропаганді, зниженняю ролі релігії в житті суспільства та сектантству.
● Він сформував
розгалужену трирівневу медійну систему для всіх верств населення нашого краю. Завданням
цієї інституції було, серед іншого, поширення серед русинського народу творів
на захист віри, книг та взагалі католицької літератури. Випущені видання
роздавалися безкоштовно:
Для еліти та
науковців: науковий часопис «Зоря — Hajnal».
Для духовенства: офіційний єпархіальний орган «Душпастир» (яким керував з 1924 р.),
гомілетичні журнали «Проповіді» та «Добрий Пастир» (для яких особисто написав
363 проповіді).
Для селянства і
молоді: народна газета «Недѣля» (1941–1944) русинським народним наріччям, а також «Місіонерський вісник» і «Місіонерський календар».
●
Його багата
письменницька спадщина охоплює апологетичні праці («Что дает коммунізм русинам
на Подкарпатю», «Может-ли быти розумный человік безбожником»), катехитичні
збірки, дитячу літературу та історичні розвідки (зокрема дослідження про
домінію графа Василія Телекі в Марамороші).
СИСТЕМАТИЗОВАНИЙ БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПЕРЕЛІК
ПРАЦЬ
Захист і обґрунтуванню віровчення та
полеміка:
●
«Что дает коммунізм русинам на
Подкарпатю»(Ужгород, 1927) — апологетична праця проти поширення
атеїстично-комуністичної ідеології.
●
«Яку правду мають
адвентисты-субботники»(Ужгород, 1932) — полемічне видання, спрямоване проти
сектантських течій.
●
«Может-ли быти розумный человік
безбожником»(Ужгород, 1938) — полемічно-філософська брошура проти атеїзму.
Пастирські настанови, посібники та
молитвенники:
●
«Прощальное слово к Великолучанским
вірникам»(Унгвар, 1917) — духовна пам'ятка, видана при переході з парафії
Великі Лучки до Ужгорода.
●
«Памятная книга по ювилейному
римскому паломничеству Подкарпатских русинов св. года 1925» (Ужгород,
1925) — історико-паломницький нарис.
●
Б. Банга «Велика обітниця св.
Серца Ісуса»(Ужгород, 1926) — переклад із угорської мови.
●
«Начто сповідатися» (Ужгород,
1929) — катехитично-пастирське роз'яснення Таїнства Покаяння.
●
«Як зыскати ювилейный
отпуст» (Ужгород, 1934–1935) — практичний посібник для вірників.
●
«Статут Міссійного Союза
Духновича» (Ужгород, 1938) — організаційно-статутний документ місійного
товариства.
Виховання молоді та дитяча література:
●
«Все для большой славы Христа-Царя
(три казки)»(Ужгород, 1929) — збірка духовно-моральних оповідань.
●
«Божа гарфа» (Ужгород, 1933) —
духовна просвітницька збірка.
●
«Где суть мертві» (Ужгород,
1933) — роз'яснення католицького вчення про позаземне життя та стан душ після
смерті.
Науково-історичні дослідження:
●
«Граф Василій Телекі і його домінія
в Марамороші (1751–1780)» (опубліковано в журналі «Зоря — Hajnal») —
фундаментальна науково-історична розвідка соціально-економічного та релігійного
життя Закарпаття XVIII ст.
Редагування періодичних видань:
· У 1924 році Олександр Ілницький став
редактором офіційного часопису Мукачівської та Пряшівської греко-католицьких
єпархій — «Душпастир» (Lelkipásztor - Duspásztir).
· 1928–1930 роками він редагував
проповідницький журнал для духовенства обох єпархій під назвою «Проповіді» (Prédikációk
/ Propovigyi), а між 1933–1937 роками — «Добрий Пастир» (Jó Pásztor -
Dobrij Pásztir).
· 1939–1944 роками редагував часопис «Вісник радості» (Örömhírnök - Blahovisznik).
· Для журналів «Проповіді» та «Добрий
Пастир» він сам написав 363 проповіді.
· У 1928 році за часів чехословацького
уряду в Мукачівській єпархії утворилося Товариство поширення віри Папи
Римського (Pontificium Opus a Propagatione Fidei — Papszke Dilo Sirenyja
Viri), чиєю римською центральною радою від імені русинів Олександра
Ілницького було призначено його національним директором. Секція русинів між
1931 і 1938 роками видавала під редакцією Олександра Ілницького часопис під
назвою «Місіонерський вісник» (Missziós Hírnök), а між 1935 і 1944 роками
— «Місіонерський календар» (Missziós Kalendárium). «Місіонерський
календар» мав велику читацьку аудиторію серед русинів, у 1938 році він виходив
накладом уже в 6000 примірників.
· Коли у 1939 році його призначили
головним радником, він не без смутку попрощався зі своїм часописом: «Дорогі
“Душпастир” і “Добрий Пастир”, а також ваші любі співробітники та читачі!
Смуток гнітить моє серце, коли я прощаюся з вами... “Душпастирю”, тобі було 16
років, тобі було 10 років, мій сину... З болем у серці кажу, що мені краще було
б і надалі залишатися у вашому служінні».
· Але він, будучи невіддільним
письменником, не міг покинути редакторську роботу: з 1 січня 1939 року він
залишився головним редактором газети «Новий день» (Új Vasárnap),
започаткованої під назвою «Карпатський недільний вісник» (Kárpáti Vásárnap),
а з 1 січня 1940 року заснував русино-угорський двомовний тижневик,
релігійно-науковий часопис «Вісник добра» (Jó Hírnök).
ЦИТАТИ З ПУБЛІКАЦІЙ
●
Про місію священника (з публікації у
часописі «Душпастир»):
«Кожний душпастир, покликаний до праці над спасінням людських душ, виконує
потрійне завдання, а саме завдання вчителя, священика і пастиря. Як учитель –
він повинен навчати людей вічних правд віри, пізнавши Бога, його з цілого серця
полюбити і, зберігаючи Божі заповіді, Йому вірно служити...»
●
Про оборону віри (з програмного
звернення Центральної Канцелярії оборони віри):
«Найперший обов'язок Канцелярії — поставити релігійну освіту народу на
такий рівень, щоб кожен вірник міг твердо і свідомо протистояти будь-яким
нападкам на святу Церкву і традиції наших батьків».
●
Про народну пресу (з передмови до
першого числа газети «Недѣля»):
«Наша газета приходить до русинської хати не для політики, а для того, щоб
принести світло науки, скріпити християнську мораль молоді та допомогти нашому
господарю краще розуміти виклики сьогодення».
●
Про значення історії (з матеріалів у
науковому журналі «Зоря — Hajnal»):
«Вивчення нашого минулого — це не просто забава для розуму, а віднайдення
коріння нашого народу, без якого неможливо збудувати тривке майбутнє».
РЕПРЕСІЇ, ГУЛАГ ТА МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ
●
Безкомпромісна ідейна позиція о.
Олександра та його активна протидія комуністичній ідеології зробили його однією
з головних цілей радянського репресивного апарату після вступу Червоної армії
на Закарпаття.
●
21 жовтня 1944
року, побоюючись переслідувань через свою принципову антикомуністичну позицію
та державну службу, о. Олександр виїхав до Будапешта.
●
8 березня 1945
року він був заарештований контррозвідкою «СМЕРШ» 4-го Українського фронту у
Будапешті та етапований до Ужгорода.
●
9–10 червня 1946
року Військовий трибунал прикордонних військ МВС засудив 57-річного священника
за ст. 54-13 КК УРСР до 20 років каторжних робіт за сфабрикованими
обвинуваченнями у колабораціонізмі, «антирадянській агітації» та шпигунстві на
користь Ватикану.
●
Отця Олександра
етапували до каторжного спецтабору суворого режиму (Сиблаг) поблизу Томска.
●
Через нелюдські
побутові умови та виснажливу працю він помер 19 червня 1947 року на
59-му році життя.
●
7 серпня 1990 року
Закарпатський обласний суд повністю реабілітував Олександра Юлійовича
Ільницького посмертно за відсутністю складу злочину.
ПАРАДОКС ЗНИЩЕННЯ
●
Намагання сталінського
репресивного апарату повністю викреслити ім'я о. Олександра Ільницького з
історії зазнали поразки.
●
Тоталітарна машина
досягла успіху лише у фізичному вимірі, проте в духовному плані спрацював
«парадокс знищення»: жорстокість ліквідації перетворила його на мученика за
віру.
●
Створена ним
концепція «Оборони Віри», видавнича база та праці стали практичним посібником і
духовним фундаментом, який допоміг Мукачівській греко-католицькій єпархії
вижити в катакомбах підпілля протягом десятиліть радянського режиму.
Іван Бачинський
Краєзнавець, Перечин
Немає коментарів:
Дописати коментар