Доктор теології о. Теодор Бачинський: шлях служіння, випробувань та вірності Церкві до 115 річниці з дня народження

 

Постать у контексті епохи

Постать доктора теології Теодора Бачинського постає перед нами не лише як життєпис душпастиря, а як стратегічний символ інтелектуальної та духовної незламності Мукачівської греко-католицької єпархії.

Його біографія є гранично репрезентативною для цілого покоління закарпатської інтелігенції, яка сформувалася в поліфонічному культурному просторі Центральної Європи, а згодом опинилася в лещатах радянської тоталітарної машини.

У Бачинському ми бачимо унікальний синтез: з одного боку — це вчений-гуманітарій високого європейського гарту, з іншого — безкомпромісний «в’язень сумління». Його інтелектуальний доробок, присвячений русинській ідентичності та історії, став формою культурного опору, що безпосередньо загрожував радянському міфу про «одвічне прагнення до возз’єднання». Перед нами постає трагічна з одного боку, але тріумфальна трансформація блискучого академіста у незламного сповідника віри, чий фундамент особистості був закладений у найкращих університетських центрах Європи.

 

Формування особистості: Інтелектуальний та духовний фундамент

Теодор Бачинський народився 16 лютого 1911 року в родині священника Костянтина Бачинського та Марії Дзубай у селі Ставне. Його освітній шлях — від церковнопарафіяльної школи у Великому Рускові до Кошицької гімназії (випуск 1929 р.) — сформував ту широту світогляду, яка згодом дозволить йому вести діалог з епохою на рівних.

Вирішальним етапом стало навчання в Ужгородській духовній семінарії.

Точкою відліку його духовного шляху стало 17 вересня 1933 року, коли єпископ Олександр Стойка рукоположив його на священника в Ужгородському кафедральному храмі. Теодор Бачинський належав до блискучої плеяди випускників, висвячених того дня разом із Юлієм Желтваем, Миколою Мурані, Миколою Мустяновичем та Іоанном Йосифом Сатмарієм. Його перші кроки на ниві душпастирства відбулися у с. Вишній Бистрий (1933) та с. Осій (1933–1937), що передувало його академічному злету.

 Етап наукового злету:

• 1937–1940: Аспірантура на богословських факультетах Празького Карлового та Будапештського університетів. Поєднання празького раціоналізму та будапештської історичної школи створило унікальний інтелектуальний профіль Бачинського.

• 1941: Захист докторської дисертації з історії східних слов’ян у Будапештському університеті ім. Петра Пазманя. Здобуття цього ступеня виокремило його як одного з найосвіченіших представників закарпатського духовенства, чий авторитет базувався на глибокому знанні джерел.

 

Науковий та публіцистичний внесок: Опір через знання

Наукова діяльність о. Теодора була прямою загрозою для ідеологічних догм, що згодом прийшли зі Сходу. Його праці, присвячені етнографії та національній свідомості, артикулювали самобутність закарпатців у часи політичних турбулентностей. Особливої ваги набули його радіовиступи (зокрема 8 липня 1941 року про участь русинів у визвольній боротьбі Ракоці) та публікації у провідних часописах краю.

Ключові наукові праці (згідно з першоджерелами):

Систематизований бібліографічний огляд праць:

Назва праці	Мова / Видання	Тематика та контекст
"Єго вельможіє «пресса»" (1938)	Русинська / Газета "Неділя", № 7	Соціально-критичний аналіз ролі преси у суспільстві.
"A magyar-orosz lakosság néprajza"	Угорська / Ungvár és Ungmegye, 1940. S. 112-119	Фундаментальне етнографічне дослідження русинського населення.
"A görög katolikus egyház"	Угорська / Ungvár és Ungmegye, 1940. S. 132-137	Нарис історії та інституційного стану ГКЦ.
"Русини під прапором Раковці"	Русинська / Будапештське радіо, 8 липня 1941	Публічний інтелектуальний виступ про національну героїку.
"Orosz-ruszin kapcsolatok a XIX. század közepén"	Угорська / Ужгород, 1942	Монографічне дослідження міжслов'янських зв’язків.
"A ruszin nemzeti öntudat útjai"	Угорська / "Зоря-Hajnal", 1943. S. 177-200	Аналіз шляхів національної самосвідомості русинів, що став маніфестом культурної ідентичності

Оцінюючи тематичну розмаїтість, слід підкреслити роль Бачинського як публічного інтелектуала. Його виступ на Будапештському радіо у 1941 році свідчить про активну медіацію між науковим знанням та національною свідомістю. Проте цей стрімкий академічний розвиток, закріплений служінням у с. Кайданово (1943–1949), був систематично таргетований та перерваний радянською репресивною машиною.

 

Голгофа: Стійкість духу в ГУЛАГу

Після насильницького «саморозпуску» ГКЦ о. Теодор відкинув будь-які компроміси з владою. Відмова від переходу в православ’я стала його особистим ісповіданням віри. 6 травня 1950 року він був заарештований КДБ.

Етап репресій	Зміст та обставини
Вирок (25.05.1950)	25 років виправно-трудових таборів, 5 років поразки в правах, конфіскація майна.
Казахстан (1950–1951)	Табір Карабас: робота вантажником, виснажливе будівництво залізниці.
Стан здоров'я	Втрата зору, підозра на туберкульоз, переведення до лікарні Спаська, плевропневмонія.
Інтелектуальна стійкість	Завдяки допомозі співкамерника-фельдшера о. Івана Міні, переведений на посаду писаря будбригади, пізніше — бухгалтера аптеки.

Навіть у нелюдських умовах Спаська, де доктор теології змушений був чистити овочі та бути посудомийником, він зберігав гідність науковця. Його звільнили 6 вересня 1956 року лише тому, що вважали «безнадійно хворим».

 

Повернення та вимушене вигнання: Трагедія родини

Повернення на Закарпаття стало початком нової форми репресій — соціальної ізоляції. Протягом десятиліття доктор теології та філософії зазнавав систематичного приниження. Коли у 1959 році він влаштувався до Середнянського винрадгоспу, його негайно звільнили, щойно дізналися про священство.

У 1960 році він, вчений зі світовим іменем, працював вантажником на складі пиломатеріалів Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Лише у 1964 році йому дозволили виконувати обов’язки бухгалтера.

Окремою сторінкою є трагедія його дружини, Шарлоти Пайкоші. Кваліфікована вчителька музики, співів і танцю, вона була звільнена з роботи в Кайданові ще у 1946 році за статус «дружини священника». Поки чоловік був у ГУЛАГу, вона з трьома дітьми виживала лише завдяки допомозі сестри Магдалини та брата Стефана. Навіть коли їй вдалося влаштуватися у Великих Ком’ятах, її знову звільнили після повернення Теодора з таборів.

Виїзд до Кошице 30 жовтня 1966 року став єдиним способом врятувати родину від остаточного фізичного та морального знищення.

 

Духовне служіння та незакінчена справедливість

У Кошицях о. Теодор пройшов шлях від архіваріуса до юрисконсульта транспортного підприємства (1969–1975). Після легалізації ГКЦ у Чехословаччині в 1968 році він повернувся до вівтаря. Попри те, що він жив з однією легенею, переніс важку операцію на виразку шлунку в 1970 році та майже повністю втратив зір, він залишався активним сповідачем кошицької громади.

Резюме та спадкоємність:

• Смерть: 9 вересня 1996 року на 86-му році життя (63 роки душпастирства).

• Реабілітація: 31 січня 1992 року (згідно із законом від 17.04.1991).

• Меморіалізація: У 2016 році в селі Ракошино було освячено пам’ятну дошку о. Теодору.

Проте акт історичної справедливості залишається незавершеним. Пам’ятну дошку не змогли встановити у селі Кайданово, де о. Теодор служив найдовше (1943–1949), оскільки місцевий храм Святого Василія Великого досі не повернутий греко-католицькій громаді. Його життя — це перемога інтелекту над забуттям і духу над тоталітарною неміччю.