Педагогічна династія Павлишинців (доповнено)

Іван Павлишинець народився 12 вересня 1863 року в с. Доробратово Іршавського району в сім’ї Василя Павлишинця та Пелагеї Чепак.  Після закінчення учительської семінарії  працював помічним вчителем  в с. Макарьово.

23 лютого 1888 року поєднав свою долю  з Юлією Гурей дочкою вчителя с. Тур’я-Пасіка  Теодора Гурея та Йозефіни Анталоці (яка походить з дворянського роду Antalóczy de Antalócz Грамота шляхетства і герба отримано від Короля Фердинанда II в Відні, 15 листопада 1628 року). Після одруження Іван Павлишинець перевівся   працювати вчителем у Тур’я Пасіку де попрацював до самої смерті в 1918 році.

В родини Івана Павлишинця народилося одинадцять дітей чотири дочки та сім хлопців, більшість з яких здобули освіту вчителя і працювали сільськими вчителями, можна сказати про започаткування  вчительської  династії Павлишинців на Перечинщині.

Старший син Миколай (1888- 1954) після закінчення вчительської

семінарії працював вчителем в Ладомирові (тапер Словацька республіка), а з 1920 року до виходу на пенсію в с. Ворочово  Перечинського р-ну. Разом з священиком Сіоном Сільваєм створили в селі чотириголосий хор селян.  На сцені зробили постановку сільського народного весілля. Хор Ворочова  в тридцчтих  роках минулого століття  з тріумфом виступав  на театральних сценах Ужгорода, Пряшева та Кошиць. Разом з дружиною Лаврою Шолтис (1892-1954  виростили трьох дітей, які також присвятили своє життя вихованню підростаючого покоління. 

Дочка Лавра Макара (1912-2005)   працювала вчителем початкових класів спочатку в Порошкові та Заричові, а з 1949 року до виходу на пенсію в 1967 році, вчителем початкових класів в Сімерській восьмирічній школі.

Надія (1924-1996) вихователем дитячого садка в с. Цеглівка Ужгородського р-ну. Микола (1928-2008)  після  закінчення історико-філологічного факультету УжДУ, отримує направлення на роботу в Свалявський район, де працює спочатку інспектором шкіл районного відділу освіти, а з 1959 року завідуючим Свалявським райвно. Саме на цій посаді розгорнулася плідна організаторська діяльність і вдумлива педагогічна праця Миколи Павлишинця. Йому  було присвоєно звання «Відмінник освіти УРСР». З 1965 року Павлишинець працює директором Спасівської восьмирічки, за  цей часас  тут з’явилися новозбудовані для учнів спортзал і навчальні майстерні, шкільний музей з рідкісним краєзнавчими матеріалами, шкільний оркестр.

В 1970 році Миколу Павлишинця переводять директором Неліпінської середньої школи. І знову неспокійна вдача керівника поринає в ініціативну діяльність: будівництво 8-квартирного будинку для вчителів, облаштування нової шкільної їдальні, створення одного з кращих в районі шкільного духового оркестру, але незважаючи на цю та попередню успішну діяльність освітянського керівника, він, за своє правдолюбство і відвертість, що віддавна культивувалися й успадковувалися поколіннями в рідній професійній династії, попавши в немилість до тогочасного керівництва райкому партії, був безпідставно понижений до рядового вчителя. Але це не зламало його творчу активність та не понизило його авторитет серед громадськості та інтелігенції району. В 1982 році його знову призначають директором Сасівської восьмирічки, де за його керівництва побудовано нову сучасну школу в якій і пропрацював до виходу на пенсію в 1988 році.

Микола Миколайович довголітній філателіст, учасник чисельних виставок, про що свідчать срібні та бронзові медалі з філателістичних оглядів у Ризі, Києві, Житомирі, Львові, Ужгороді. Володар великої особистої бібліотеки. Займався краєзнавчими пошуками, автор історії Свалявщини, яку публікувала Свалявська районна газета.

         Все свідоме життя Миколи Павлишинця було спрямоване, як і його предків, на активну діяльність для загального добра. Тому він не жив в розкошах. Зате в нього було інше багатство – численне і дружнє, талановите і працелюбне сімейство.

Дочка Емма (1890-1954) вийшовши заміж за вчителя Івана Крайника (1883-1968) вчителювали в с. Раково потім чоловіка перевели працювати інспектором відділу освіти в Перечин, виховали сина Івана (1922-2003), який закінчивши юридичний факультет  Будапештського університету, вибрав музику якою заполювався змалку. Брав уроки музики по класу скрипки, самотужки долав ази музично-інструментального жанру, створював і керував аматорськими колективами. В 1949 році організував хорову капеллу Перечинського лісохімкомбінату, колектив якої на протязі  45 років своєю творчістю радувала краян. Колективу  було присвоєно звання народного, нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради.  Капела посіла перше місце в Україні серед хорових колективів.

Іван писав чудову музику, оспівував рідний край. Багато творів написано з відомим закарпатським поетом Василем Вовчком. Багато вокальних колективів виконували його твори.

Дочка Йолана (1893-1978)  разом з чоловіком Степаном Чайковським

(1890-1967) працювали вчителями в с. Дубриничі, с. Ужок та с. Сімер. Виховали дочку  Любу  Опрендик  (1928-2000), яка працювала вихователем та завідуючою дитсадка в Перечині.

Син  Мирослав (1927 -1995) після закінчення Ужгородської СШ №1 із золотою медаллю  вступив в Ужгороді одночасно у два навчальні заклади –  державний університет на медичний факультет і в музичне училище.

         Працюючи з 1953 р. у Сваляві лікарем пологового відділення, відтак – головним лікарем райлікарні, він домігся значного розширення мережі й удосконалення роботи лікувальних закладів.

         Водночас як справжній ентузіаст музики і народної пісні Мирослав Чайковський блискуче розкрив і другу сторону свого таланту, організувавши у 1953 році хор при райспоживспілці, яким незмінно керував упродовж 42 років. Прославлений хор успішно виступав на різноманітних оглядах, святах і фестивалях, у селах і містах, зокрема Ужгороді, Києві і Москві, а також за кордоном, і здобув почесне звання народного.

 В 1992 році разом з однодумцями створив і церковний хор греко-католицької церкви. Понад 1300 концертів, літургійних піснеспівів подарував людям з цими хоровими колективами.

. В 1995 році на одній з репетицій церковного хору Мирослав Чайковський знепритомнів. Він раптово пішов із життя - та залишилися жити його пісня, його дух. Самодіяльний народний хор Свалявського районного Будинку культури носить його ім'я, хоча ще за життя самого музиканта й диригента колектив називали не інакше, як хором Чайковського.

За свою працю був удостоєний почесних звань – заслужений лікар і заслужений працівник культури України, відзначений іншими високими урядовими нагородами. Одну з вулиць Сваляви названо його іменем, занесено до Книги почесних громадян міста, а також встановленно його  барельєф на адмінбудинку міськради в галереї визначних діячів Свалявщини.

Син Стефан (1900-1946) Працював вчителем в с. Тур’я-Пасіка  з 1922 року до 1944 р.  Змушений був виїхати в Чехословаччину де і трагічно загинув в 1946 році. Двое синів Ігор та Іван. Дочка Ігора  Ріта Турої викладачживе в Будапешті. Діти Івана Ольга та Владислав жили в Остраві Чехія.

Дочка Марта (1912 -1997) Працювала вчителем в Перечині, але в 1944 році виїхала в Будапешт. Чоловік Туболь Кароль. Викладала російську мову в одному з університетів Будапешта.

Син Йосиф (1916-1998) працював вчителем в с. Тур’я Поляна  та Завбуч. В 50- тих роках перейшов на роботу в Перечинський лісокомбінат де й пропрацював на різних керівних посадах до виходу на пенсію. Разом з дружиною Юлясею Кедюлич виховав сина Йосифа та дочку Ольгу. 

Дочка Ірина також вчитель за освітою разом з чоловіком Шафранком проживала в  м. Пряшеві.

Син Євген загинув в першу світову війну.

Сини Кирило  та Ернест  в 1944 році виїхали в Угорщину. 

Ернест Павлишинець (1909-1985) його дружина Штигер Едіта (1929-2016). Їх син Іван Павлишинць (1948-2015) разом з дружиною Віллем Верою (1949 р.н.)  виховали трьох дочок Кату (1982 р.н.), Єву (1983 р.н.) та Шарлоту (1985 р.н.). 

Педагогічну працю Івана Павлишинця продовжують на теренах нашого краю та Перечинського району зокрема  його правнуки, праправнуки….  Дослідження продовжується....

Іван Бачинський

краєзнавець