о. Даниїл БЕНДАС "Владика Василь Попович – один із найвизначнійших єпископів Мукачівської єпархії"

єпископ Василь Попович

Владика Василь Попович – один із найвизначнійших єпископів Мукачівської єпархії його діяльність співпадає з часом, коли в Австро-Угорщині розпочалась визвольна війна 1848 – 1849 рр. і появились перші проблиски національно- культурного піднесення  серед інтелігенції  і вірників Мукачівської єпархії.

Майбутній єпископ Мукачівської єпархії Василь Попович народився 12 вересня 1796 року в с. Великі Ком’яти Виноградівського району в сім’ї  греко-католицького священика Георгія Попович (1764 – 1817) і Марії Лендєл.

Початкову освіту і перший рік гімназії закінчив у Нодь-Каролі (комітат Сатмар, тепер у Румунії), а пізніше навчався і у Мараморошсигетській гімназії. Два останні роки, тобто 5 і 6 класи закінчив в Ужгородській гімназії, яка  була тільки шестикласовою до 1856 – 1857 навчального року. Як і в раніше згаданих навчально-виховних закладах, так і тут, в Ужгородській гімназії, він був найкращим учнем у класі. Юнак розвивався і вдосконалювався, ставав дорослим і зрілим. Згадуючи про цей період життя Василя Поповича, Іоанн Мондок у своїй проповіді говорив, що „Птенецъ  сталъ обростати пѣрьемъ; замѣтенъ былъ въ немъ ужъ тогда летущій орелъ”. Його вихователі і вчителі вже тут, в Ужгородській гімназії, вбачали в юному Поповичу, що він колись займе високі посади, про що свідчить і такий випадок. Одного разу, будучи учнем шостого класу гімназії, відповідав (розповідав підготоване домашнє завдання). У класі було чути легкий шум. Тоді  професор Пашшіч такими словами зробив зауваження  учням класу: „Русскіе, внимайте, это будетъ вашь єпископъ”. Можливо,

що це було тільки інтуїтивним пророкуванням, але воно здійснилось точно так, ніби професор був ясновидцем або пророком.

Закінчивши Ужгородську гімназію, Василь Попович продовжив своє навчання. Уже в 1814 році вивчає філософію  в Пештському університеті, де здобуває вчене звання доктора філософії, а в 1815 році він вже є  богословом першого року навчання в Генеральній семінарії в Пешті. Семінарію теж закінчив із відмінним успіхом і як такий, то легко міг здобути докторське звання і з богослов’я, але він цього не зробив невідомо з якої причини. Як згадують сучасники, і це підтверджують документи, що Василь Попович, уже як єпископ, ніколи не хвалився своїм званням і перед своїм підписом не користувався, не нагадував про своїє докторське звання, бо і то є правдою, що він і без богословського докторського диплома був прекрасним вченим-літургістом.

Здобувши теологічну освіту, приїжджає  додому до Ужгороду, де тодішній єпископ Мукачівської єпархії Олексій Повчі (1817 – 1831)  10 квітня 1820 року рукоположив чотирьох семінаристів: Петра Борвіровича, Олександра Луйлу, Івана Ороса і Василя Поповича.

Після висвячення о. Василь Попович прийняв участь у конкурсі на вакантне місце викладача на кафедрі риторики (красномовства) Ужгородської гімназії, але на це вакантне місце був призначений священик Мукачівської греко-католицької єпархії о. Дьердь Дураній (1819 – 1928), який вже і перед цим працював на цій кафедрі асистентом. Отець Василь Попович, не будучи прийнятим до Ужгородської гімназії, єпископом був призначений помічним священиком  до Сваляви, де парох Василь Галаткович (1812 – 1820) помер ще 20 лютого 1820 р. і парохія була без священика. Коли у 1821 р. до Сваляви був назначений парохом о. Іоанн Липецький (1821 – 1847), то єпископ Олексій Повчій призначає о.Василя до Мараморош – Сигота (тепер Румунія)  помічним священиком і секретарем Мараморошського вікаріату, де в той час вікарієм був о. Петро Андерко (1815 – 1869). Тут молодий священик зарекомендував себе ревним катехитом і невтомним секретарем, багато читав і вів надзвичайно суворий спосіб життя, чим і привернув увагу Пряшівського єпископа Григорія Тарковича (1821 – 1841).

Попередньо домовившись із Мукачівським єпископом Олексієм Повчієм, єпископ Григорій Таркович  запросив о.Василя до Пряшівскої єпархії і 20 квітня 1822 р. призначив його своїм секретарем та консисторіальним нотарем (писарем). Так, із звичайного парафіяльного співробітника (навіть не пароха), не маючи жодного титулу, о. Василь Попович при хворому  єпископові Григорію Тарковичу майже одразу став на наступні 15 років повноцінним управителем Пряшівської єпархії.
Отець Василь Попович і тут із великою покірністю виконував свої обов’язки: сам писав всі протоколи  і всі єпархіальні розпорядження. Інколи, навіть секретар ставив свій підпис замість хворого єпископа.

Одного разу Кошицький римо–католицький єпископ Антал Очкої (1838 – 1848) навідав Пряшівського єпископа і оглянувши канцелярію  сказав, що так аккурвтно впорядковану єпископську канцелярію він у цілій Угорщині ще не бачив. Єпископ Григорій Таркович дуже високо цінував відданну і ревну працю свого секретаря і 2 вересня 1824 р. призначає його членом єпископської консисторії. А в 1835 р. єпископ призначив свого секретаря каноником Пряшівської Капітули. Імператор (він же і король Угорщини) Фердінанд V (1835 – 1848)  3 грудня підтвердив це призначення. Одержавши це підтвердження, єпископ призначає каноніка Василя Поповича парохом кафедрального собору в Пряшеві.

Після смерті єпископа Олексія Повчія (11 липня 1831 р.) Мукачівська єпархія досить довгий час залишалася вакантною. В цей час Мукачывською єпархією управляв вибраний Капітулою уже 15 липня 1837 р. капітулярний вікарій Іоанн Чургович. Цю посаду Іоанн Чургович займав до 1838 р.
Апостольський Нунцій у Відні підшукував достойну кандидатуру на вакантне місце Мукачівського єпископа  і у зв’язку з цим звернувся до єпископа Григорія Тарковича за порадою, що ”кого бы считалъ достойнымъ на упраздненную Мукачевскую катедру ?”. Єпископ Таркович без яких-небудь вагань відповів нунцію : Кромѣ моего секретаря Василія Поповича не знаю достойнѣшаго въ обѣихъ эпархіяхъ на упразденное епископство!”

Вже 16 березня 1937 р. король Фердинанд V  (1835 – 1848) призначив  Василя Поповича  Мукачівским єпископом. 25 жовтня 1837 р. Папа Григорій XVI (1831 – 1846)  підтвердив це призначення імператора. Оскільки в цей час 84-річний Пряшівський єпископ Григорій Таркович був важко хворим, то єпископські свячення відбулись не у Пряшеві, як це намічалось раніше, а у Львові.

Василя Поповича супроводжували: пряшівський канонік Йосиф Гаганець (пізніше єпископ Пряшівської єпархії), ректор Ужгородської єпископської семинарії канонік Теодор Чопей, парох с Великі Ком’яти і декан Великоком’тського деканата Іоанн Гаджега, парох с. Біловежі в Пряшівській єпархії Олександр Духнович та семінарист Василь Гаджега.

Єпискоаська хіротонія  Василя Поповича відбулася 18 березня 1938 р. у Львівському катедральному храмі св. Юрія. Єпископські свячення Василю Поповичу уділив Галицький митрополит Михайло Левицький (1816 – 1858), а його спів святителями були Перемишльський єпископ Іван Снігурський (1818 – 1847), Львівський латинський архієпископ Францішек де Павло Піштек та Львівський вірменський архієпископ Самуїл Стефанович зі Львова. Після свячень у палаті митрополита  відбувся урочистий обід в честь Василя Поповича, де майже всі тости в честь ново висвяченого владики прозвучали на польській або латинській мовах. Своє подячне слово нововисвячений Мукачівський владика з гордістю проголосив на рідній руській мові.З нагоди єпископських свячень в честь нововисвяченого Мукачівського архиєрея було написано дві оди-панагирики. Автором одної “Стихъ во честь Его преосв. Киръ Василію Поповичу…” був галицький письменник  Йосиф Левицький, а другої “Пѣснь радостна” – вихованці Львівської духовної семинарії.

Ще перед своєю єпископською хіротонією в 1838 р.  новоназначений єпископ Василь Попович звернувся до священиків, монахів, монахинь і вірників Мукачівської єпархії із пастирським посланням “На рождество Христово”. Це опубліковане пастирське послання Василя Поповича є найстаршим в Мукачівській єпархії.

З приходом єпископа Василя Поповича в Мукачівській єпархії все прийшло в рух. Його єпископство стало не тільки початком нової ери, але і нового життя в єпархії. Покладені на нього сподівання за час свого пастирського служіння єпископ Василь Попович не тільки виправдав, але і перевершив. Він був вірним Богу, трудився не покладаючи рук на благо Церкви, на користь і культурного піднесення русинського народу.

І вже у 1839 р., коли досяг апогею конфлікт між селянами с. Великі Лучки в комітаті Берег і власником Мукачівсько – Чинадіївської домінії, графом Філепом Ференцом Шенборном, то єпископ Василь Попович підтримав своїх вірників і священиків, котрі їм допомагали. Від імені своїх колишніх парафіян с. Великі Лучки судовий процес проти насильного захоплення земель урядниками графа Шенборна розпочав мукачівський парох, член-кореспондент Угорської Академії Наук, філософ о.Василь Довгович, якому допомагав відомий історик, парох церкви “на Цегольні” в Ужгороді о.Михайло Лучкай. Цей поступок владики насторожив тодішніх можновладців і за прихильним до “бунтівних селян” і  “ворогів корони” єпископом Василем Поповичем від того часу  було встановлено таємне стеження поліції.

Після того як  Егерський єпископ Томаш Палфі (1667 – 1670) ще в 1668 р. запропонував  послати для здобуття теологічної освіти хоча б двох русинських юнаків з Мукачівської єпархії до Риму, нічого не зрушилось з місця аж до Віденського синоду 1773 р. Намісницька рада 5 серпня 1773 р. повідомила єпископа Андрія Бачинского, що виданому 22 липня 1773 р. розпорядженні королева Марія Терезія  розпорядилась, щоб “час від часу одного добре підготовленого юнака можна послати до Риму”. Якщо єпископ Андрій Бачинський не бажав, щоб його семінаристи навчалися в Римі, то зовсім інакше думав єпископ Василь  Попович, який уже  1839 р.старався досягнути того, щоб бодай двох мукачівських семінаристів примістити в Колегії Конгрегації для Поширення віри або в грецькій Колегії св. Атанасія. Однак з Риму дістав відмовну відповідь. Мовляв, Колегія св. Атанасія була вже переповнена, а Колегія для Пропаганди віри була зарезервована виключно для місійних теренів.

Ще в 1826 р. єпископ Олексій Повчій (1817 – 1831) започаткував будівництво єпархіального гуртожитка і встиг побудувати тільки будинок, однак не встиг його ввест  в дію, але забезпечив це будівництво відповідними фондами, так що єпископ Василь Попович 1 жовтня 1940 р. закінчив і відкрив цей заклад ( у 1940 р. виховувалось в ноьму 9 хлопців, а в 1956 р. вже 40) для учнів гімназії. Єпископ Олексій Повчій мав намір побудувати дівочий сиротинець Св. Олексія для священицьких дітей-сиріт. Однак єпископ Василь Попович, який за свій рахунок утримував убогих селянських хлопців, назвав цей гуртожиток загальним іменем: Конвікт і поселив їх в цей гуртожиток. Священицькі сироти виховувались безплатно, а для бідних хлопців було призначено 12 стипендійних місць.

Ще в 1840 р. єпископ Василь Попович подав ідею  започаткувати окремий фонд для відкриття дівочого єпархіального гуртожитку для священицьких дівчат-сиріт.У створений фонд почали поступати гроші, але інфляція грошей визвана подіями  1848 – 1849 рр. затримала відкриття цього закладу і він був відкритий тільки 3 жовтня 1875 р. під час управлінні єпархією  єпископом  Іоанном Пастелієм ( 1875 – 1891)

Єпископа Василя Поповича турбувала доля священицьких  і дяківських вдів і сиріт. І у зв’язку з цим він у 1841 році скликав єпархіальний синод на якому вирішувалось питання упорядкування та збільшення уже існуючих єпархіальних фондів, передусім для вдів і сиріт священиків. На цьому ж синоді було створено аналогічний фонд для дяківських вдовиць і сиріт, а також було вирішено і узгоджено питання про завідування єпархіальними гуртожитками і школами. Тут потрібно відмітити, що коли Василь Попович став владикою, то Єпархільний фонд налічував 40 000  гульденів, а коли помер – 200 000.
Після смерті протоігумена Йоаникія Базиловича (1742 – 1789 – 1821) ченці з Чернечої гори звернулися до єпископа Олексія Повчія з проханням дозволити їм їсти м’ясо. Василіяни просили цього і на Ужгородському єпархіальному Соборі у 1822 р.  Ім радили з цим питанням звернутися до Папи Римського. Але в зв’язку з тим, що з Риму не отримали жодної відповіді, у 1823 році єпископу Олексію Повчію, який завіта у Мукачівський монастир, ігумен Боніфатій Стромецький (1821 – 1827) наказав покласти на стіл м’ясо. Ченці їли з єпископом , і з того часу вживають м’ясо. Пізніше сам єпископ Олексій Повчій звернувся з проханням до Риму, щоб йому дозволили до деякої міри полегшити приписані пости. З дозволу Апостольської Столиці єпископ Олексій Повчій у 1827 р. проголосив полегшення різдвяного посту, тобто Пилипівки, а саме: що Строгий піст – без м’яса і молочних страв потрібно було дотримувати тільки в середи і п’ятниці, а також і в надвечір’я Різдва і Богоявлення. В інші дні можна було їсти не тільки молочні але і м’ясні страви. Це полегшення залишалось дійсним аж до його відкликання.

Єпископ Василь Попович відкликав Повчієве полегшення, бо у своїх розпорядженнях він вимагав, щоб у дальнійшому в Мукачівській єпархії пости дотримувались строго за традиціями східного обряду. А в 1842 році єпископ Василь Попович ввів деякі зміни у дотриманні постів: так він дозволив парохам у поодиноких випадках звільняти своїх парафіян від строго посту під час св. Чотиридесятниці, якщо вони були не в силі його дотримуватись. Зате в понеділки, середи і п’ятниці великого посту всі були зобов’язані до строго посту, тобто без набілу (молочних страв). У Великодну П’ятницю єпископ Василь Попович заборонив дорослим і здоровим споживати всяку їжу (зобов’язав дотримуватись строго посту), хіба що на той день припадав празник Благовіщення, то тоді вечером, після відправи,  позволив “на малу закуску”.

У тогочасної влади, а особливо в Угорської намісницької канцелярії визвало підозру листування єпископа Мукачівської єпархії Василя Поповича з своїм святителем, Галицьким митрополитом Михайлом Левицьким, а тим більше з придворним лікарем Російської імперії Іваном Молнарем, який був колишнім гімназійним товаришем Владики. Ця переписка, а тим більше відвідини  Владики  у 1842 р.  професором Петербурського університету Ізмаїлом Срезневським, послужили підставою підозрювати єпископа Василя Поповича в шпигунстві на корись  Росії. На протязі 1845 – 1847 рр. за єпископом Василем Поповичем здійснювалось таємне слідство за наказом самого імператора Фердинада V. Не дивлячись на всі старання поліція не змогла знайти  жодних доказів протидержавнийх дій єпископа. У своїх звітах шеф Ужгородської поліції Карло Фішер та начальник поліції Угорської намісницької канцелярії граф Седельницький вимушені були визнати, що єпископ Василь Попович був твердим русином, переконаним католиком, який свою вірність Богу і лояльність імператорському трону і угорській владі уже багато раз доказав.

Коли у 1847 р. Естергомский архієпископ заборонив судовому трибуналові Мукачівської єпархії продовжувати давню практику щодо розв’язання спірних питань подружнього життя через перелюб, то члену трибунала Мукачівської єпарїхіїї каноніку Іоанну Чурговичу було доручено науково обґрунтувати правильність практики Східної Церкви у розв’язанні подібних проблем. Своєю історично – канонічною  працею Іоанн Чургович переконав владику Василя Поповича зберегти традиційну практику Східгої Церкви у цьому питанні. Після смерті єпископа Василя Поповича капітулярний вікарій Мукачівської єпархії Антоній Чопей (1864 – 1867) на безапеляційну вимогу Естергомського архієпископа і примаса Угорщини Іоанна Сцітовського (1786 – 1849 – 1866) заборонив трибуналові Мукачівської єпархії розглядати прохання сторін про розірвання подружнього життя із-за перелюбу.

Походження єпископа Василя Поповича із угорського дворянського роду по материнській лінії вплинуло на його прихильне ставлення до революційного руху 1848 – 1849 рр. під проводом Лайоша Кошута. Він відкрито став на сторону повстанців, коли в липні 1848 р. в Ужгородському міському парку відправив за повстанців урочисту св. Літургію, а в своїй проповіді закликав до дальшої боротьби за незалежність Угорщини. На заклик свого Владики із 121 семиаріста, які в 1848 – 1849 навчальному році навчались в Ужгородській духовній семінарії, 51 вступили до лав угорської національної гвардії - гонведів. Більшість єпархіального духовенства також виразила свою підтримку революції, навіть 82 приймали в ній активну участь.

Єпископ Василь Попович піклувався і про матеріальне забезпечення своїх священиків на території всієї єпархії, бо його попереднику єпископу Андрію Бачинському у 1778 – 1779 р. вдалось впорядкувати прибутки тільки тим священикам, парохії яких перебували у власності Угорської королівської держави. Впорядкування матеріального забезпечення священиків Мукачівської єпархії, парохії яких були у власності приватних землевласників, тобто встановлення конгруи, після 42 річної волокіти, допоміг впорядкувати єпископу Василю Поповичу Лайош Кошут як вдячність і признання його заслуг у підтримці революції. Але після 1848 р. почали обезцінюватись гроші і матеріальний стан духовенства погіршився у зв’язку з підвищенням податків, які раніше духовенство не сплачувало. Владика, піклуючись про матеріальний стан свого духовенства, у 1863  добився підвищення їхньої державної зарплати (конгруи), а одночасно підвищив плату за треби, які не відповідали соціальному стану того часу, бо були встановлені в минулому столітті, ще в 1752 р. єпископом Михайлом Ольшавським.

Після придушення революції (серпень 1849 р.) угорський патріотизм єпископа Василя Поповича мав для нього сумні наслідки. Листом від 31 липня 1849 р. Державний уповноважений Березького і Унгського комітатів  Томаш Етвеш повідомив Владику, що його недоторканість може бути забезпечена тільки в Мукачеві. Цей лист став ніби попередженням і спонукав єпископа Василя Поповича покинути єпископську резиденцію і Ужгород. Єпископ повернувся до своєї резиденції  16 вересня  1849 р., коли отримав запевнення, що його не заарештують. Повернувшись до своєї резиденції цивільна влада розпорядилась тримати єпископа “під домашнім арештом”.В результаті 13-місячного (від 16 вересня 1849 р. до 15 жовтня 1850 р.) слідства, під час якого єпископ знаходився “під домашнім арештом”, окрім його публічного виступу в Ужгородському парку нічого іншого знайти і довести не змогли. Говорячи про домашній арешт епикопа, нехай ніхто не думає, що це було тільки формальністю. Це була повна ізоляція єпископа. Перед його дверима стояв військовий вартовий, без супроводу – в повному розумінні цього слова – не міг зробити ні одного кроку, без дозволу його ніхто не міг навідати, повністю був позбавлений виконувати свої єпископські обов’язки. Навіть, коли у Великодний Четвер посвячується миро і антиміси йому це виконати не було дозволено. Це підтверджує документ за № 1162/1850, що зберігався у Єпископському архіві, згідно з яким було запрошено Пряшівського єпископа для посвячення мира, так як “стан нашого єпископа є таким, що він цього виконати не може”.

Під час 13-місячного домашнього арешту владики Василя Поповича єпархією управляв Протоієрей Мукачівської Капітули каноник д-р Іоанн Чургович, якому виконувати ці обов’язки доручила тодішня цивільна місцева влада. Виконуючи обов’язки Капітулярного вікарія Іоанн Чургович видав ряд циркулярів. Коли єпископ Василь Попович приступив до своїх обов’язків, то він звернувся з листом за № 149/1851 до обласного керівництва, щоб вони (тобто ті, які призначили його своїм розпорядженням) д-ру Іоанну Чурговичу його працю по виконанню накладених на нього обов’язків оплатили, бо “я, як єпископ Мукачівської єпархії на протязі вище згаданих 13-ти місяців  не мав потреби мати замісника в управлінні єпархією ні із-за браку здоров’я, ні із-за втрати авторитету. Я протестував проти цього розпорядження, на підставі якого цивільна влада без попереднього вислуховування і без судового рішення мене відсторонила від управління єпархією. Опираючись на Церковне право я звернувся з протестом проти цього розпорядження  до тодішнього Управителя Унгським комітатом Піллер Гедеона, але безрезультатно”. Невідомо, які обвинувачення були висунуті проти єпископа Василя Поповича, бо в цьому ж листі Владика ні одним словом не говорить про обвинувачення і про те, що безпідставність обвинувачень доведена, а говорить тільки:”нічого такого, за що  можна було б припинити, або удалити мене від управління єпархією, не було знайдено”. Це підтверджує і тогочасний свідок, каноник Пряшівської єпархії Олександр Духнович, який у своїй праці говорить про свого єпископа Йосифа (Гаганець), але згадує і про єпископа Василя Поповича: “…Після визвольної війни, і його, як і багатьох інших єпископів обвинувачували, у зв’язку з цим проти нього і бл.п. Мукачівського єпископа Василя Поповича у Відні було наказано розпочати слідство. Запланована кримінальна справа Його Величністю по відношенню до обох єпископів була припинена, але міністер Бах подбав про те, щоб через примаса Сцитовського були покарані і їх поведінка була засуджена”.

Угорський примас Іоанн Сцітовський наполягав на тому, щоб єпископ Василь Попович добровільно зрікся єпископства, а коли той не погодився з його пропозицією, то Естергомський архієпископ (той же примас) звернувся до Апостольського Нунція з скаргою, в  якій назвав Владику Мукачівської єпархії “людиною скандального поводження”, релігійні переконання якого “дають слабку запоруку його ставлення до св. з’єднання.

Після поразки угорської революції 1848 – 1849 рр. Австрія за лояльне відношення до імператора і імператорського двору, старалась віддячитись всім неугорським народностям, що проживали на території Угорщини, в тому числі і карпатським русинам. Хоч і формально, але  австрійський уряд визнав національні і культурні права русинів. Ще під час домашнього арешту владики Василя Поповича каноник Іоанн Чургович 19 грудня 1849 р. за № 3121 видав циркуляр у якому говориться, “щоб дітей на материнській мові вчителі старанно навчали”. Скориставшись привілеями імператорського двору ще в 1849 р. було наказано викладати в Ужгородській духовній семінарії історію Церкви руською мовою. Викладачам було рекомендовано включити до курсу історії Церкви окремі розділи з церковної історії Мукачівської єпархії  з рукописної історії Карпатських Русинів Михайла Лучкая. Внаслідок цього в 1851 – 1852 р. у Відні вийшла друком руськомовна “Исторія Церковная Новаго ЗавѢта” у трьох томах, автором якої був професор канонічного права і церковної історії Ужгородської духовної семінарії Андрій Болудянський (1806 – 1853). Це видання значно доповнювало своїх попередниць, які вийшли в світ на латинській мові в 1842 і угорській мові в 1846 р..  За сумлінну викладацьку і культурно-просвітницьку працю єпископ Василь Попович у 1851 р. відзначив Андрея Болудянского титулом каноніка.
 Владика Василь Попович з християнською покірністю піддався домашньому арешту і слідству, а коли слідчі органи не знайшли в його діях жодної вагомої провини проти імператорської влади, то єпископа залишили в покої і він далі керував єпархією. Скориставшись тим, шо австрійський уряд визнав національні і культурні права русинів, владика Василь Попович домігся того. що в Ужгородській, Мараморошсиготській (тепер в Румунії) і Шаторольйоугелській (тепер в Угорщині) гімназіях було впроваджено навчання руської мови.

Ще єпископ Андрій Бачинський ввів в Ужгородській духовній семінарії викладовою мовою руську народну мову. Коли державні власті почали натискати, щоб у семінарії ввести латинську мову, то владика не піддався, але як тільки  єпископ Бачинський помер († 1809), то Угорська намісницька рада, яка виплачувала семинарійні дотації,  зразу наказала ввести в семінарії латинську як мову навчання. Тож уже 1810 р. в семінарії заведено латинські підручники і латинь стала мовою навчання, хоч професори ще за деякий час пояснювали свої лекції народною мовою. Пасторальне богослов’я, педагогія й навчання обрядів були одинокими предметами, що їх і надалі викладали руською народною мовою. Тепер настав той час коли в 1850 р. офіційною мовою в єпархії владика Василь Попович проголосив руську мову. Після численних перепон він домігся, щоб викладання в Ужгородскій духовній і учительській семінаріях, а також в гімназіях Ужгорода та Сигота велося руською мовою. Усі листи, які надходили до єпархіальної канцелярії написані не руською мовою, наказав повертати їхнім адресатам. Наш визначний письменник і видавець о. Євген Фенцик про любов Владики Василя Поповича до рідної руської мови писав: „Чиновственнымъ язиком (Офіційною мовою – о.Д.Б.)  въ его епископской канцеляріи былъ языкъ русскій и онъ такъ строго хранилъ этотъ язык, что были случаи, что отвергалъ исполненіе прошенія лишь по той причинѣ, ибо челобитня (прохання) была писана не по русски”. Проте у 1855 р. примас Угорщини Іоанн Сцітовський почав домагатися, щоб викладання у семінарії велося на латинській мові і з латинських підручників, щоб до лекцій з домагтичного і морального богослов’я „не закралось якесь хибне навчання”. Примас Іоанн Сцітовський, будучи одночасно і Естергомським Архієпископом, маючи право митрополичого нагляду за Мукачівькою єпархією, домігся свого, але лекції з пасторальних і літургічних предметів і надалі викладались руською мовою.

За поданням короля Угорщини Франца Йосифа (1848 – 1916) Папа Пій ІХ (1846 – 1878) буллою від 6 грудня 1853 р. для греко-католиків у Трансільванії дозволив створити і канонізувати  Самош-Уйварську (по-румунськи  Герлянску) єпархію, одночасно розпорядився для новоутвореної єпархії  передати з Мукачівської єпархії 94 парохії з 60 000 вірників, хоч тогочасні шематизми Мукачівської єпархії вказують на багато більше число вірників (104 977), з яких у 81 парафії проживали вірники  румунської мовної ідентичності (86 812).

У грудні 1853 року, тобто за рік до офіційного проголошення догми Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Католицькій Церкві, папський нунцій запропонував єпархіальному управлінню заснувати духовно-моральне Братство Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці Діви Марії. Консисторія Мукачівської єпархії обговорила це питання і відповіла, що оскільки в Східній Церкві і в Мукачівській єпархії в т.ч., з давніх часів „исповѣдуемо и почитаемо было” ця правда християнської віри, то Консисторія не бачить необхідності у створенні окремого братства. Булла папи Пія ІХ „Ineffabilis Deus”  від 8 грудня 1854 р. офіційно проголосила догму Непорочного Зачаття, яку, в перекладі на руську мову о. Іоанном Раковським, на початку 1855 було видано окремою брошурою Пряшівським єпископом Йосифом Гаганцем (1843 – 1875).

З нагоди одруження короля Франца Йосифа з Єлізаветою 24 квітня 1854 р. єпископ Василь Попович надав право всім дійсним намісникам (деканам) і членам Єпископської Консисторії носити червоний пояс.

25 жовтня 1776 р. була сторена кафедральна капітула Мукачівської єпархії із 7 каноників.  Призначення каноніків імператриця Марія Терезія на підставі привілею патронату  залишила собі і своїм наслідникам. Єпископ мав право тільки рекомендувати на вакантне місце спочатку двох, а пізніше трьох кандидатів. Заслуженим священикам єпископ Андрій Бачинський на прикінці свого життя почав надавати титул почесних каноніків. У 1804 р. в Мукачівскій єпархії вже згадувались три почесні каноніки:  Мараморошський вікарій Георгій Кевсегі (1778 – 1806), Земплинський Віце Архидиякон і парох в Шаторолйоугелі  Михайло Крутшай  і Сатмарськи вікарій (1802 – 1824). Коли Імператор Франціск І (1792 – 1835) залишив собі  також призначення і почесних каноніків, то Мукачівські єпископи перестали рекомендувати своїх кандидатів на почесний титул, так що Мукачівська єпархія довший час залишалась без почесних каноніків. В 1863 р.  єпископ Василь Попович відновив старий звичай призначати в єпархії і почесних каноніків. Однак їхнє число не могло перевищувати числа дійсних каноників. Єпископ Василь Попович для своїх каноніків-крилошан виклопотав привілей носити нагрудні хрести.

Під час єпископства Василя Поповича ворогами нашої Церкви, нашого обряда і нашої руської мови робилися нападки на Катехизм каноніка Іоанна Кутки. Оберігаючи добру славу Катехизма Іоанна Кутки, який перед ним вже два єпископи Андрій Бачинський і Олексій Повчій уже одобрили, владика Василь Попович сам особисто перевірив і дещо доповнив Катехизм Іоанна Кутки після чого у своєму Пастирському листі не тільки що оборонив його зміст, але теж і народну мову та наказав вживати його і на дальше в Мукачівській єпархії.

Владика Василь Попович дуже високо цінував і від щирого серця любив свій  Східний церковний обряд. Свою любов до обряду він виявлялв побожною відправою богослужінь і точним зберіганням літургічних приписів, які він постійно досліджував і вивчав. Суворо заборонював скорочувати богослужіння або вводити самостійно зміни в богослужіння. Наш визначний літератор і видавець о. Євген Фенцик про любов Владики Василя Поповича до рідного обряда характеризував так: „Архіерей Василій во все правленіе свое крѣпко прилѣплялся правиламъ, узаконеніямъ, уставу и обрядамъ восточной церкви. Кто его видѣл священнодѣйствующмъ, невозможно, чтобъ не пришли ему на мысль слова: „таковъ намъ подобаше Архіерей”. Он не отступалъ ни на шагъ отъ обряда, не оставилъ ни одну іотту изъ устава. Не оставилъ сам, но не допустилъ, дабы и другіе оставляли. Бывало, если дьячокъ Герзаничъ только „писнетъ” неправильно на клиросѣ, уже архіерей зоветъ его къ себе, и даетъ ему отцовскій выговоръ. Уставъ въ его правленіе соблюдался до послѣдней точки во всей епархіи; всѣ  дорожили благолѣпіем восточного обрядя, никому и  въ голову не приходило жаловаться на долготу Богослуженія и желати искороченія обрядовъ”.

Владика Василь Попович склав устав досить рідко зустрічающогося Богослужіння, коли празник Благовіщення Пресвятої Богородиці припадає на Великодну П’ятницю. Цей устав був опублікований в циркулярі від 24 січня 1855 р. і розповсюджений у всій Мукачівській єпархії.
Єпископ Василь Попович дуже велику увагу приділяв і церковному співу. Він постійно нагадував священникам і церковним громадам, щоб для своєї парафії старались знайти добре підготовленного дяка, який би плекав всенародний спів під час богослужінь і зумів би зберегти прийнятий у єпархії закарпатський наспів. Щоб забезпечтити єпархію добре підготовленими дяками єпископ розбудував дяко-учительську школу, а у 1843 – 1844 навчальному році  продовжив підготовку дяків до двох років в Ужгородській дяко-учительській семинарії. Для підвищення рівня церковного співу і  поліпшити підготовку дяко-учителів єпархіальне управління призначило  для Ужгородської дяко-учительської семинарії двох добре підготовлених викладачів, дяків Кафедрального храму Петра Герзанича і Андрія Товта. При Кафедральному соборі єпископ Василь Попович запровадив хоровий спів. Кафедральним хором, під назвою „Гармонія”,  керував російський емігрант Констянтин Матезонський

Владика любив церковний спів і для більш широкого поширення духовної пісні в Мукачівській єпархії Василь Попович сам написав декілька духовних пісень, серед яких, в 1857 р. ним було створено загальновідому в нашому краї колядку „Божий Син днесь народился”, а в 1858 р. „Пісню на Рождество Ісуса Христа”.

Якщо в 1846 р. зусиллями мукачівського єпископа було оновлено і частково розбудовано, побудовану в стилі пізнього барокко, єпископську резиденцію в Ужгороді, то в 1857 – 1858 рр.  єпископ Василь Попович постарався відновити й оздобити внутрішній  інтер’єр Ужгородського Кафедрального Хресто-Воздвиженського собору, який професійно виконав єпархіальний художник Фердинанд Видра (1815 – 1879).

Єпископ Андрій Бачинський відкриваючи 3 грудня 1778 Ужгородську духовну семінарію посвятив її і віддав під покров трьох Святителів і Учителів  Східної Церкви, Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Золотоустого. При реконструкції Ужгородського замку, із-за недалекої віддалі до Кафедральної церкви, не була побудована для семинарістів каплиця і тому семінаристи шодня ходили на Службу Божу до Кафедрального храму. Єпископ Василь Попович вибрав найбільше приміщення спальні  і розпорядився  переобладнати її під семинарійську каплицю, яку посвятив 11 лютого 1858 р. в празник Трьох Святителів. Від тоді до 1945 р. семинарійна каплиця для семінаристів стало щоденною школою духовного життя. Однак в суботу вечером і в неділю вранці вони завжди йшли на богослужіння до кафедрального храму, щоб упражнятися в церковному співі.

Одночасно  1863-ій рік приніс єпископу Василю Поповичу і сюрприз: змадяризована частина духовенства з околиць Гайдудорога почала вимагати від нього ведення Богослужіння угорською мовою. Проте єпископ 11 листопада 1863 р. суворо заборонив у власній єпархії вживати в Богослужінні угорську мову. Знову почалося цкування і доноси на єпископа, залякування провести візитацію єпархії. Всі ці безпідставні обвинувачення зібрав і вислав до Риму Апостольський нунцій у Відні, архієпископ Маріян Фалчінеллі (1863 – 1874). Та 7 грудня 1866 р. (уже після смерті В. Поповича) Апостольський престол також суворо заборонив вживання угорської мови в Літургії, хоч і намірявся через Пряшівського єпископа провести візитацію Мукачівської єпархії.

Восени 1864 р., на прохання єпископа Василя Поповича та за погодженням  з Пряшівським єпископом Йосифом Гаганцем і Консисторіями обох єпархій, Угорська намісницька канцелярія затвердила статут „Общества св. Василія Великого”, але нагла смерть Мукачівського Владики та офіційна позиція капітулярного вікарія Антона Чопея, справу з відкриттям цього культурно-літературного товариства відсунули на два роки пізніше. Його було відкрито в Ужгороді 1 жовтня 1866 р.

Владика Василь Попович  враховуючи, що в єпархії майже всі церковні і парафіальні будинки побудовані з дерева і часто стають жертвою вогню. Тому він старався вплинути на священиків, щоб вони в селах будували нові церкви і парафіальні будинки з каменю або цегли. З приходом єпископа Василя Поповича в Мукачівській єпархії було тільки 30 кам’яних церков, а на час його смерті – вже 334 церкви та 222 парафіальні будинки були мурованими. За свої 27 років єпископства Василь Попович видав 26 циркулярів, що торкалися релігійного, душпастирського та національно-культурного життя єпархії. Згідно з книгою висвячених під час своєї єпископської діяльності владика Василь Попович висвятив 536 священиків: для своєї єпархії 478 священиків і 35 іеромонахів, для Пряшівської єпархії – 22 священиків і для Великовародинської єпархії – 1 священика.

У Світлий Понеділок 1864 р., під час хресного обходу, єпископ дуже перестудився і захворів на запалення легенів, в яких утворилася вода. Прийнявши св. Тайни, єпископ Василь Поповия помер 9 жовтня 1864 р. Похований, найвизначніший єпископ після єпископа Андрія Бачинського в крипті Ужгородського собору. Друкується з дозволу автора

о. Даниїл Бендас