«Будь стійким. – Будь мужнім. – Будь людиною.»
( Св. Хосемарія Ескріва.)
Кожен ювілей має свої особливості. Ювілей
духовної особи, наставника та учителя, достойного сина Срібної Землі екзарха
Пражського, єпископа Івана Лявинця дає змогу проаналізувати дорогу нашої
Закарпатської греко – католицької церкви
на теренах Закарпаття та поза його межами з часу падіння залізної завіси, та
виходу нашої церкви з підпілля.
100 річний ювілей – можливо для вічності
– це одна мить, а для нас, звичайних людей, - це надзвичайно великий період
життя, праці, становлення, корінних змін, добрих і важких прожитих років життя.
Будуючи у своїх помислах містки з
минулого в сучасне, якими йшов по своїй дорозі життя преосвященний владика Іван
Лявинець, шукаємо на цьому шляху уроки для майбутнього, а вони очевидні:
всесильне добро завжди перемагає зло. У різні часи, різні вороги намагалися
завоювати нашу землю, та і сьогоднішня монголо – татарська навала із Москви
цьому підтвердження, забирали наші храми, убивали та саджали у свої ГУЛАгИ
наших священників, але ніколи і нікому не вдасться зруйнувати людську пам'ять.
Любов нашого народу до своїх духовних
провідників таких як блаженної памяті отець Іван Лявинець. Він завжди готовий
був простягнути свою батьківську руку
допомоги там, де була найбільша потреба.
У цьому дописі ми з вами маленьку екскурсію в минуле, минуле непересічної особистості, служителя Божого та першого екзарха Празького, а нашого славного земляка єпископа Івана Лявинця, 100 річний ювілей з дня народження якого ми будемо молитовно згадувати 18 квітня 2023 року.
Народився майбутній єпископ 18 квітня 1923 року в селі
Воловець на тодішній Підкарпатській Русі у родині учителя Степана Лявинця і Ілони Андрашко. У родині було
девятеро дітей, батьки вчителі привили
хлопцеві любов до рідної Верховини , та рідної греко – католицької церкви.
Закінчивши 5 років народної школи, Іван поступив у Мукачівську гімназію, після
закінчення якої у 1941 році навчався на богословському факультеті Віденського
університету. На греко – католицького священника був висвячений 28 червня 1946
року Пряшівським єпископом блаженним Петром Павлом Гойдичем.
Владика Павло призначив його своїм секретарем, спирітуалом духовної семінарії.
Отець іван працював катехітом руської горожанської школи, професором латинської
мови греко – католицької руської гімназії а Пряшеві, директором інтернату,
очолював Маріанську конгрегацію.
Разом з владикою доктором Василем
Гопком заснував у 1946 році часопис «Благовісник» і «Видавництво Благовісника»,
редактором якого бувдо 1949 року. Редагував і дитячий часопис «Зоря»(1947 –
1949).
Після окупації радянськими
військами Чехії розпочалися гоніння на греко – католицьку церкву Чехії з метою
підпорядкувати її Московському патріархатові.
Діяльність Пряшівської єпархії була
заборонена, обидва єпископи були арестовані і засуджені на основі звинувачень
сфабрикованими органами держбезпеки. Іще до свого арешту блаженний Василій за
дорученням блаженного владики Павла успів наділити о. Івана Лявинця
надзвичайними повноваженнями (sub condicionis) і доручив йому управляти підпільно діяльністю
забороненої єпархії в якості генерального вікарія. ( «Зробіть усе, коли настане
час») ця настанова, благословення блаженного владики Павла, яке він зумів
передати із тюрми. Отець Лявинець Іван керував єпархією на протязі 5 років до
свого арешту у 1955 році. Разом з ним були арештовані та проходили по справі 17
його однодумців та одновірців.
В 1959 році о. Іван Лявинець був
амністований президентом А. Навотним, без права проживання на території
забороненої Пряшівської єпархії та серед русинів. Важкохворий, через хвороби
зароблені в тюрмі( працював у шахті) через 10 років йому удалили частину
легенів. Місцем проживання після амністії йому призначили Прагу. Тут , щоби
забезпечити собі проживання працював на різних роботах,був кочегаром,
кондуктором трамвая, збирав сміття.
На протязі 10 років, аж до
«Празької весни» 1968 року проводив душпастирську роботу, в рамках підпільно
діючої церкви. Був учасником руху Koinotes – скрита
церква но у відмінності від її радикального крила залишався прихильником
консервативних поглядів і традиційного розуміння рішень Другого Вселенського
Собора. Тут була створена структура підпільної церкви, яка діяла паралельно з
іще не забороненою , але дуже пригніченою
римокатолицькою церквою із своїми ієреями та єпископами рукопокладених
підпільно. Родоначальником – святителем був єпископ Роберт Побожни, від нього бере початок
висхідна гілка єпископів Павел Марія Гнилиця – Ян Хризостом – Домінік Калята –
Петр Дубовські(всі чотири єзуїти), а дальше Ян Блаша – Фелікс Марія Давидек,
останній і руко положив у єпископи о. Івана Лявинця у Празі 24 березня 1968 року. О. іван очолив рух за
легалізацію греко – католицької церкви Чехії та зібравши 40 тисяч підписів і з
допомогою архієпископа Франтішека
Томашека греко – католицьку церкву було легалізовано, а Івана Лявинця
було призначено парохом Храму св..
Климента у Празі.
У період підпіьної діяльності о.
Іван Лявинець, через римокатолицьких священників спілкувався із о. Василем
Худою, що проживав у Мукачеві, діставав від нього різну богослужбову
літературу, та поради про роботу у підпіллі.
Після розділу ЧСР ( 1993) Іван Лявинець був назначений єпископським вікарієм на чешсько – моравських землях, а після створення греко – католицького екзархата Чехії – Апостольським екзархом і Владикою католиків східного обряду в Чеській республіці під безпосередньою юрисдикцією Святого Престола. 30 березня 1996 року Папа Іван Павло Другий присвоїв івану Лявинцю титул «номінальний Єпископ Акалісанський». Цим актом Свята Столиця підтвердила канонічність єпископської діяльності Івана Лявинця у підпіллі. Як Апостольський Екзарх Чехії, на протязі семи років створив структуру нової помісної церкви, проводячи пасто рацію серед чехів та мораван.
Урочисте хіротування о. Івана
Лявинця на єпископа Чехії відбулося 30
березня 1996 року в Соборі св.. Климента в Римі. Святителями нового єпископа
були: секретар Конгрегації для східної церкви Мирослав Марусин разом з апостольським нунцієм в Чехії
Джованні Капою та Івано – Франківським єпископом Іринеєм Біликом. У хіротонії
брали участь Пряшівський єпископ Іван Гірка, ректор Української колегії св..
Йосафата о. Генадій Комар, ректор Колегії «Русікум»о. Ріхард Чемус,
представникиУкраїнського католицького університету у Римі.
Єпископський декрет від імені папи
Івана – Павла ii
зачитав і кандидата в єпископи представив архімандрит о. Ісидор Патрило.
Урочисту Службу Божу церковно –
словянською мовою служило 6 священників, серед них і генеральний вікарій
Чеського екзархату Іван Кочиш в супроводі богословського хору,Української
папської семінарії у Римі.
Новий єпископ, екзарх Чехії у
своїй заключній промові теплим словом згадав свого вчителя єпископа Павла
Гойдича, замученого в катівні в Леопольдові біля Братіслави в 1960 році.
Не забував єпископ Іван Лявинець
і про свою малу батьківщину – приймав паломників із рідного краю, допомагав чим
міг, підтримував надію. Для заробітчан у Чехії церква св.. Климента у Празі, де
служив о. Іван була місцем національної ідентичності, місцем де завжди можна
було отримати пораду та допомогу. Тут у недільні дні збиралися майже всі
закарпатці та і не тільки, для слухання Служби Божої на рідній мові та у нашому
обряді, але і для спілкування та вирішення проблем.
Допомагав о. Іван у будівництві
нових церков на своїй малій батьківщині, у Волівці звідки був родом, у моєму
рідному Драгово, що на Хустщині _(завдячуючи дружнім відносинам із о. В Худом,
що був родом із цього села), та по інших селах нашої єпархії, використовуючи
при цьому всі можливості, канонічні, правові,матеріальні. У с. Драгово єпископ
Іван Лявинець був спів святителем церкви
Верховних Апостолів Петра і Павла разом з преосвященним владикою Міланом
Шашіком, 12.07 2006 року хоча був уже дуже хворий і пересувався на інвалідному
візку.
Відомий Іван ля винець і у іншій
іпостасі, як поет та літератор, редактор та видавець журналу «Благовісник».
Свою літературну діяльність розпочав ще гімназистом. Писав і друкував свої
вірші та оповідання в різних газетах, журналах та альманахах. В 1942 році
видав першу збірку віршів під
псевдонімом Іван Горянин. Друкувався і під різними криптонімами.
Отець Іван, був людиною з великої
букви, він завжди у своїх проповідях говорив, що любов до ближнього є покликанням
і завданням кожного християнина, і закликав глянути навколо себе, щоб побачити,
скільки у світі є нещасть і бідності, самотності і смутку, болю і страждань.Усі
ці прикрі явища нашого земного життя – це для нас запрошення до чинної любові,
яка є виявом живої віри.
Про велич цієї людини засвідчують
сотні і сотні людей, які хоч раз зустрічалися з ним, про це засвідчую і я. З о.
Іваном я особисто зустрівся у Празі, у храмі св.. Климента. Я мав одну серйозну
проблему у цьому чужому для мене місті, він вислухавши мене сказав: ниє такого
питання, яке не може вирішити одна особа, ви вірте і не будете мати її
(Проблеми). Лишайте свій номер телефону і їдьте додому.Я бачив його перший раз
і він згодився допомогти. Через три дні моя проблема щезла.
Отець Іван був великим вихователем,
опікуном,приятелем, а над усе батьком, для всіх хто потрапив у біду. Він мав
усі прикмети такого батька: доброту, терпеливість, дбайливість, спокій душі,
благородну веселість, велику працьовитість, добру теплоту духа, а понад усе,
любов до молодих душ, незважаючи на свою інвалідність. Водночас він був
людиною, що мала хрустальний характер, мав свої переконання і боронив їх у
житті.
Отцю Івану Лявинцю присвоєно звання
Почесний громадянин м. Воловець.
Сьогодні, молитовно згадуючи 100
років з дня народження славного сина нашої землі, хочеться сказати, що пам'ять
про нього завжди залишається з нами! Нехай його слово, приклад і зразок завжди
будуть перед нашими очима. Ми повинні йти його слідами у любові до своєї землі
та своєї церкви, свого обряду та традиції, своєї мови та історії.
Плин часу міняє людей, уряди та епохи, однак постійним заишається служіння
до якого колись Господь покликав о. Івана Лявинця, щоб підтримувати вогонь у
Господньому світильнику.
Благородна душа нашого славного
земляка о Івана Лявинця, самотнім шляхом відлетіла в другий світ. Помер отець
Іван, пройшовши правдою земний шлях до великого й святого кінця, Дня 9 грудня
2012 року. Тіло його , за його духовним заповітом, спочиває у рідному Воловці,
біля церкви, що ним побудована. Але його величний дух живе і житиме в памяті
своєї церкви та серцях своїх послідовників у минулих, сучасних та майбутніх
віках.
Немає коментарів:
Дописати коментар