« Серце моє,
о Господи, не горде,
Та й очі мої
не несуться вгору.
Я не женуся
також за тим, що
Велике і
дивне для мене».
( Пс. 131.).
11 жовтня 2023 року
виповнюється 25 років, як несе свою священичу діяльність, людина з великої
букви, священик о. Володимир Іванчо. Дата ця відповідальна, адже цифра 25, а це четвертина віку, вона спонукає
послідовників Христа підбивати проміжний підсумок досягнутого, звіряти його з
тими обітницями, які давались і брались на початку цього шляху. Знаючи усю вимогливість о. Володимира до себе, його
скромність, усе ж думаю, в нього немає підстав картати себе за щось. Його
служіння було і залишається щирим, сердечним і жертовним, основною справою
всього його життя, справжнім земним покликанням.
В березні 1998 року владикою
Іоаном Семедієм був рукоположений в сан диякона в семінарській каплиці.
Дияконську практику проходив у с. Чинадієво, продовжуючи навчання в академії. 11 жовтня 1998 року в Свято – Покровському
храмі села Макарьово був рукоположений в
сан священика разом з однокурсниками Софілканич Михайлом та Слободанюк Сергієм
преосвященним єпископом Мукачівським Іоаном Семедієм. Під час свячень він уже
мав призначення на свою першу парафію у село Голубине, що на Свалявщині.
Душа о. Володимира була
наповнена різноманітними планами на життя, мріями про майбутнє, вірою у свої
сили. Здавалося, що найтяжче уже залишилося позаду – відстоювання довгих
семінарських богослужінь, пари, іспити в духовній школі, лекції та повчання
семінарійних світил о. Андрія Васкова, Юрія Огара, Василя Худи, Мирона Бескида.
Юнак відчував, що за своє життя назбирав повну валізу теологічних знань і
духовного досвіду, який вже не сила носити в собі. Чим більше він про це думав,
тим більше він занурювався в себе самого.. В його уяві слалася мальовнича
картина ідеального церковного життя : парафіяни – Божа рілля, священик – газда,
поставлений Господом для нагляду за нею. Він має вчасно засівати те поле, а
воно натомість, повинно давати врожай не «у тридцять, у шістдесят», як в інших
менш підготовлених попів, а у всі «сто раз»(Мк.4:8).
Отець Володимир нарешті
дістався до місця свого призначення. В селі його зустріли голова церковної
двадцятки Олександр Цапар та касир церкви Володимир Клемонца, та повели його
знайомитися з майбутнім ґаздівством, незабаром до них приєднався дяк Йосиф
Хіминець. Усе ґаздівство складалося з дуже старої будівлі бувшої дяківні 1905
року побудови, яка була тимчасово обладнана для проведення богослужінь.
Престолом служив звичайний стіл, іконостас , як то має бути в церкві східної
традиції взагалі відсутній, але у молодого священика була надія на силу Духа
Святого, як його навчали в семінарії і у нього не опустилися руки. Ще була одна
проблема, не було де жити , щоб бути разом з паствою, але Володимир Клемонца,
запевнив його , що він надасть йому окрему кімнату для проживання до вирішення
цієї проблеми.
З великим трепетом молодий
священнослужитель приступав до звершення Літургії на своїй першій парафії.
Напевно, самі ангели милувались таким побожним служінням. Він навіть уявляв, як
вони посміхаються йому крізь ароматний дим ладану. У розмірений ритм натхненної
молитви священика вривався хаотичний, нестройний спів парафіян. Читці читали
антифони та канони з такою швидкістю, що він не завжди міг вчасно завершити
молитву за служебником. Все це треба було впорядкувати, та разом з парафіянами
вивчити церковний спів , який притаманний лише для Голубиного.
У таких митарствах промайнув
1998 рік, три місяці служіння отця Володимира на Голубинській парафії. Весь цей
час священик почувався страшенно
одинокою людиною. Здавалося , що він іде довжелезним коридором із сотнею
замкнутих обабіч дверей. Він був переконаний , що всім цілковито байдуже на те,
як йому
тут тяжко. Але пізніше він знайшов споріднену душу у Володимира
Клемонци, у якого часто ночував, та часто довгими зимовими вечорами,
дискутували на теми розвитку парафії, у Олександра Цапаря, який жив проблемами
церкви, Михайла Сангрита, який завжди допомагав йому вирішувати якісь проблеми,
пов’язані із життям парафії.
З початком 1999 року виникла
потреба у встановленні, хоча би тимчасового іконостасу. З одного боку серце о.
Володимира наповнювалося радістю, бо почався великий тріумф Христової Церкви у Голубиному.
З іншого боку, низька релігійна свідомість людей, непорозуміння, конфлікти, з
нашими братами «православними», та страшна духовна руїна пригнічувало серце
молодого священика. Адже він думав, що врешті, морально виснажений народ,
спраглий духовного життя, об’єднається в одну Християнську родину. Нажаль,
діялося щось незрозуміле. Односельці, а навіть і кровні родичі, ставили в
негатив, греко – католикам, що ті моляться у приміщенні де був родом, а про те,
що тут раніше була дяківня ні слова. Та хоча би і родом, де появлялися на світ
маленькі янголятка також і тих , що клали іншим за вину, те , що вони тут
моляться. Тому молодому священику пригадувалися слова із Св. Письма, де
Спаситель каже: « повстане брат на брата, сестра на сестру, народ на народ»,
або інші слова: «Слуга не більший від пана, коли мене гонили, і вас гонитимуть,
мене зневажали, і вас зневажатимуть, але радійте, бо велика ваша нагорода на
небесах».
Велику допомогу у розбудові
Голубинської парафії надавала уродженка села Голубине та жителька Канади , яку
у селі прозивали «американка» Попович Віра. На початку квітня 1999 року вона
привезла з Канади, та подарувала нашій церкві
Євангеліє, яке було видано у 1948 рці, а дозвіл на видавництво було
надано митрополитом Вініпегу та всієї Канади Української греко – православної
церкви у Канаді.
21 квітня 1999 рік, свято
Жінок Мироносиць, перший архіпастирський візит до нашої парафії преосвященного
владики Іоанна Семедія. На зустріч із владикою прийшло дуже багато людей, всіх
не поміщала маленька будівля дяківні, люди слухали архієрейську Службу Божу на
вулиці , у дворі, а також на території дитячого садочка .На закінчення Служби
Божої владика у завершальному слові сказав: «вас уже є багато і потрібно би було
продумати про будівництво церкви у Голубиному».
І так, минув архіпастирський
візит і почалося нове життя та нові проблеми. Треба було у тодішньої місцевої
влади отримати місце під будівництво майбутньої церкви. Тодішня церковна
двадцятка у складі О. Цапарь, В. Клемонца, І. Ключкович, М. Безик,М. Сангрит,
П. Топій,Й. Казмір звернулися у Голубинську сільську раду про виділення
земельної ділянки під будівництво церкви, там двома руками замахали, що місця
немає, а головою сільської ради на той час був Ванін Ф.. Пізніше, коли місцеві
можновладці зрозуміли, що відкрутитися не удастся, почали пропонувати місця , у
різних частинах села, але, які непридатні для будівництва церкви. На млаці біля «медвідя», на зарінку по дорозі на
Циклановицю, а тодішній голова православної двадцятки В.Бендас запропонував
місце на горбі у Циклановиці на його земельній ділянці.
Думка про будівництво храму не
покидала думки молодого священика, але Господь вже мав свої плани на будівництво
Голубинської церкви, та місце, де вона буде розміщена.
З погодженням про будівництво
церкви у владних структурах треба було пройти сім кругів ада, всі шукали якоїсь
заковики, щоб заборонити будівництво.1999 - 2000 рік пішли на те, щоб позбирати
підписи у всіх владних коридорах. Але у псалмах Господь сказав: «Коли дому
Господь не будує, даремно працюють його будівничі». І Господь послав
Голубинцям допомогу у особі заступника
голови Свалявської райдержадміністрації Гершкович А., етнічний єврей, але він
глибоко проникся проблемами голубинців. А ще почувши ,що на місці де
планувалося будівництво майбутньої церкви була колись єврейська синагога, він
сказав, що майбутня церква буде саме там.
Завдячуючи Володимиру
Клемонці, який виділив частину своєї земельної ділянки біля свого будинку, та
добрій волі тодішнього заврайоно В.Русин який дав дозвіл на вилучення частини
земельної ділянки, що належала Голубинській школі, весною,2000 року виділено
земельну ділянку під будівництво храму Успіння Пресвятої Богородиці.
1 вересня 2000 року освячено
хрест та місце під майбутню забудову. Освячення провів декан Іршавсько –
Свалявського деканату о. Василь Зейкан у спів служінні з отцями В. Іванчо, М.
Хваста,В. Бабинець. Розпочався збір проектно – кошторисної документації, та
коштів і матеріалів для будівництва.
23 листопада 2003 року було
освячено єпископом Міланом Шашіком краєугольний камінь під будівництво
майбутньої церкви, цього року було залито цоколь під церкву.
Розробниками проектно –
кошторисної документації та спроектували
саме такий вигляд храму районні
архітектори В. Швайко та В. Сокач.
А Господь поступово
здійснював свої плани: посилав мудрих виконавців, добрих, щедрих жертводавців,
які складали хоч невеликі, але від щирого серця свої лепти. І так, цеглина за
цеглиною виросла ця надзвичайно красива
Святиня на Славу Божу.
11 липня 2006 року освячено
та піднято на куполи церкви старовинні
хрести , які колись увінчували нашу прабатьківську церкву( стару церкву).
Освячення хрестів провів декан Свалявського району В. Бабинець, о. В.Іванчо та
о. М. Хваста.
Будівництво храмів є
особливою, угодною Господу,справою, тому той,хто будує або бере участь у
будівництві церкви, прокладає собі дорогу до Царства Божого.
28 серпня 2007 року, на празник
Успіння Пресвятої Богородиці, при великій кількості народу, за нашими
підрахунками, понад 1000 чоловік, церква була освячена преосвященним владикою
Міланом Шашіком. Після завершення Служби Божої у завершальному слові о.
Володимир Іванчо сказав: Я недостойний слуга Божий, при будівництві цієї церкви
лише виконував Божу Волю і надалі буду це робити, якщо Господь мені це
доручить. Тому нині складаю найщирішу подяку Господеві за те, що покликав мене
виконати Його плани. Особливо хочу подякувати тим людям, які у важкий час
повірили нам та вклали свої пожертви в будівництво нашого храму. Це – у першу
чергу – організація «Церква в потребі», багато вірних з – за кордону, з нашої
Закарпатської діаспори через Віру Попович, народному депутату Балозі Віктору,
Ганинцю Павлу та багато інших, відомих і невідомих,які не тільки складали
пожертву, але й підтримували нас добрим словом та своїми молитвами.
Дякую всім жертводавцям, що
спричинилися до цього будівництва чи то технікою, чи будь чим приклалися до
будівництва цього храму.. Дякую всім жертводавцям, і молюся за тих, хто вже
відійшов у вічність.
Особливо складаю найщирішу
подякувам, мої дорогі парафіяни, - усім, хто спричинився до справи будівництва
цього храму: хтось із вас складав пожертву, хтось віддавав свій час і працю, а
хтось заносив щиру молитву. І ось наша святиня, яка є плодом спільних зусиль
багатьох людей з різних кінців світу, стоїть на славу Божу і запрошує нас до
зустрічі з Ним у щирій розмові.
І нині прошу Милостивого
Бога, щоб мої молитви були Ним почуті і цей храм ніколи не був порожнім. А щоб
постійно з цього місця людські душі возносилися до оселі Триєдиного Бога, Отця
і Сина і святого Духа .Амінь.
Наступним етапом служіння о.
Володимира стала Свят – Іллінська церква
с. Чинадієво. Старовинний храм, якому декілька століть, намолені стіни, велике
село, багато парафіян – тут за честь мав би служити будь – який священик. 7 квітня 2009 року отримав декрет на Свято – Іллінську
парафію с Чинадієво, але обслуговував вірників с.Голубине до травня місяця 2009
року.
Микола Рішко
с. Голубине
Немає коментарів:
Дописати коментар