Як це - служити в підпіллі - знає й о. Костянтин Сабо - нині священник-емерит, котрий розповів нам про «катакомбний період» та про о. Петра-Павла Ороса. Блаженний Петро-Орос, до слова, - двоюрідний брат дідуся отця Костянтина. Узагалі в його родині по батьковій та маминій лініях є репресовані священники. Чи міг бути таємно висвяченим і на єпископа о. Петро-Павло Орос? Чи правда, що за тих часів про висвчення священників (і на прикладі отця Костянтина Сабо) не знали навіть найрідніші? Дивіться в інтервʼю
Микола РІШКО: "Петро Орос - служитель слова, вівтаря та любові"
«Відкрий очі мої, і зрозумію чуда закону
Твого, Я подорожній на землі, не
приховуй
від мене заповідей Твоїх».
(Пс.118,
18 – 19)
У житті кожного народу бувають
важкі, трагічні часи, які настали для нашої Срібної Землі із жовтня місяця 1944
року, з часу «визволення» радянськими військами Підкарпатської Русі. І для
того, щоб зберегти і розвивати духовність народу, мусить зявитися сильна
особистість, яка прикладом свого життя підніме народ. Або прийде нове жертовне
покоління, яке переможе заскорузлість і зуміє усе посвятити Богу, ближньому,
рідному народові.
Таким представником нового
жертовного покоління став уродженець нашої землі , священик Петро Орос. Тоді,
коли безбожний окупаційний комуністичний режим приніс на наші землі не визнання
Божих постулатів, моральну деградацію, коли почали закривати наші церкви , а
священиків відправляли в радянські концентраційні табори , як смолоскип у
суцільній пітьмі зявляється постать отця Петра Ороса. Прикладом жертовного
життя, любовю до ближніх, він піднімає із занепаду рідний народ, своїми проповідями
відновлює в душі віру , надає настанови життя в Бозі.
Історія нашої церкви, це історія
конкретних людей, які присвятили , а деякі і віддали своє життя пізнанню Ісуса
Христа і служінню йому та його Церкві.
Ми маємо велику нагоду познайомитися
з великою святою особою і побачити , як приклад його життя відображає запал і
творчий потенціал католицької церкви взагалі та греко – католицької зокрема.
Постать о. Петра Павла Ороса,
вказує нам на присутність Бога, як вказував і за свого земного життя. Сьогодні
ми ходимо по тій землі, по якій ходив він, ходимо стежками його дитинства,
молодості , це села Березники та Керецьки на Свалявщині Скотарське на
Воловеччині , Сокирниця на Хустщині. Протягом свого короткого життя йому
вдалося зробити багато добра, вказати на присутність Бога у нашому житті , та
своїм жертовним подвигом вказати свою любов до нього та ближнього. Життєвий
приклад Блаженного Петра Ороса показує на те, що і ми люди 21 століття також
можемо праведно жити, робити добрі справи.
Нехай приклад нашого життя буде
світлом для тих людей, які ще Бога не впізнали або від Нього відійшли. Нехай
наше життя буде таким, що якщо хтось піде за нами, щоб він дійшов до вічної
радості.
Житєписи Теодора Ромжі, Петра Ороса та всіх інших священиків, що перебували в радянських концтаборах, та проводили підпільні Богослужіння в період радянської окупації, повинні стати настільною книгою, для богословської студентської молоді, для священиків на парафіях і для усіх тих, чиїм завданням є відродити в нашому народі ідеали Христової віри, ідеали жертовності і любові.
ІСТОРІЯ CЕЛА ВУЛШИНКИ, ЦЕРКВИ ТА СВЯЩЕННИКІВ
Село Вулшинки має глибоке історичне коріння, згадуючись з XIV століття та
офіційно з 1602 року. Центральною спорудою та духовним осередком села є кам'яна
греко-католицька церква, будівництво якої розпочалося в 1770 році і тривало
кілька десятиліть. Історія церкви, її будівництва, ремонтів та дзвонів
відображає місцеві традиції та вплив зовнішніх подій.
Життя громади тісно переплетене з релігією, про що свідчить довгий список
священників, які служили в парафії, їхні біографії та роль у суспільному житті.
Період радянської влади став трагічним для греко-католицької громади Вулшинок:
церква була насильно передана православним, а багато священників зазнали
репресій, включаючи арешти, ув'язнення та примусові роботи за відмову
відректися від своєї віри. Це підкреслює стійкість та відданість вірян та
духовенства.
Біографій священників дозволяють простежити їхній шлях, освіту, служіння та
випробування, через які вони пройшли, особливо в часи переслідувань.
1.
Історія Церкви Покрови Пресвятої Богородиці села Вулшинки
В селі стояла
"дерев’яна церква Святого Михайла, у доброму стані з двома дзвонами,
прикрашена всіма образами". Ця дерев'яна церква кілька разів горіла, що
спонукало місцевих жителів до будівництва кам'яної споруди.
Будівництво
кам'яної базилічної церкви в місцевості "За кадубом" розпочалося у 1770
році і було завершено у 1801 році, хоча деякі джерела згадують і 1806
рік як дату завершення. До будівництва були причетні італійські майстри. Спочатку
дахи церкви були вкриті ґонтом.
П’ятирядний
іконостас походить з часу спорудження церкви. У 1930 році біля церкви
споруджено кам’яну дзвіницю, куди було перенесено дзвони, щоб зберегти церковні
мури. Дзвони були виготовлені в Чехії і привезені з Ужгорода возами волами.
В
період війни, два малі дзвони забрали, щоб переплавити їх на зброю. Один дзвін
залишився, а два малі виготовила ужгородська фірма «Акорд»".
Менший
дзвін відлив «Фрідєш Геніху Араді» в 1913 р.", більший – виріб фірми
"Акорд" з 1935 р., коли священиком був о. Євген Догович.
До 1936
року храмовий празник був на святого Миколи, а потім – на Покрову. Багато
церковних книг та документів зникло в 1948 – 1949 роках, з приходом радянської
влади.
Села Лумшори, Лікіцари, Липовець та певний період Турички були філіями парохії в с.Вільшинки.
2. Біографія священників, які служили в Вулшинках з найдавніших часів по 1949 рік.
ІСТОРІЯ CЕЛА ЛЮТА ЦЕРКВИ ТА СВЯЩЕННИКИ
1. ЗАСНУВАННЯ ТА РАННЯ ІСТОРІЯ СЕЛА ЛЮТА
·
Перші поселення та володіння:
Перші мешканці з'явилися в середині XIII століття. У 80-х роках XIII століття
села Ужанської домінії були передані угорським королем Андрієм III жупану Петру
Петуні, а з 1320 року перейшли у власність феодалів Другетів, які володіли
Лютою до XVII століття.
·
Заснування села:
"Село було побудоване у 1567 році. Тоді тут нараховувалися всього дві
родини." (Історія та життя села Люта).
·
Демографічні зміни:
Населення поступово зростало: 12 господарств у 1588 році, 6 родин після
епідемії у 1599 році, і 39 сімейств у 1715 році.
·
Ранні назви:
Село згадується як Lyutta (1728, 1773) та Havasköz (1913).
2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ТА ПРОМИСЛОВІСТЬ
·
Зростання в XIX столітті:
"Протягом першої половини XIX століття Люта значно зросла. Тут
налічувалося 109 дворів, у яких проживало 1014 чоловік." (Історія та життя
села Люта).
·
Ремесла та лісопильна промисловість: З
початку XIX століття в Лютій активно розвивалися ремесла та діяла лісопилка, що
приводилася в рух водяним колесом. Виробляли дошки для жител та мостів.
·
Німецька колонізація та розширення
виробництва: "Інтенсивна розробка лісів була пов'язана
деякою мірою з німецькою колонізацією. В Люту прибули вихідці з Швабії: Райке,
Лавер та інші, нащадки яких і по сьогодні проживають у селі." Це призвело
до значного розширення виробництва дощок, дранки, клепки. Селяни також
займалися випалюванням вугілля, виробництвом поташу та заготівлею лісу.
·
Модернізація лісопилки: У
1896 році замість водяного колеса було встановлено паровий двигун, а також дві
розпилювальні рами та циркулярний верстат. На лісопилці працювало близько 30
постійних робітників.
·
Лісові промисли та сплави:
Швидко зростали лісові промисли, зумовлені великим попитом на пиломатеріали та
ділову деревину. Збільшувався обсяг сплавів річкою Лютянкою до Дубринича.
3. ОСВІТА
·
Перша народна школа:
"У 1862 році на кошти селян у Лютій була збудована перша народна школа, де
вчили дітей читати і писати." (Історія та життя села Люта). Основна увага
приділялася співу, читанню Біблії та Закону Божому. Діти відвідували школу лише
взимку.
·
Парафіяльна школа:
Наприкінці XIX століття було відкрито ще 4 класи парафіяльної школи, навчання в
якій проводилося угорською мовою.