«Відкрий очі мої, і зрозумію чуда закону
Твого, Я подорожній на землі, не
приховуй
від мене заповідей Твоїх».
(Пс.118,
18 – 19)
У житті кожного народу бувають
важкі, трагічні часи, які настали для нашої Срібної Землі із жовтня місяця 1944
року, з часу «визволення» радянськими військами Підкарпатської Русі. І для
того, щоб зберегти і розвивати духовність народу, мусить зявитися сильна
особистість, яка прикладом свого життя підніме народ. Або прийде нове жертовне
покоління, яке переможе заскорузлість і зуміє усе посвятити Богу, ближньому,
рідному народові.
Таким представником нового
жертовного покоління став уродженець нашої землі , священик Петро Орос. Тоді,
коли безбожний окупаційний комуністичний режим приніс на наші землі не визнання
Божих постулатів, моральну деградацію, коли почали закривати наші церкви , а
священиків відправляли в радянські концентраційні табори , як смолоскип у
суцільній пітьмі зявляється постать отця Петра Ороса. Прикладом жертовного
життя, любовю до ближніх, він піднімає із занепаду рідний народ, своїми проповідями
відновлює в душі віру , надає настанови життя в Бозі.
Історія нашої церкви, це історія
конкретних людей, які присвятили , а деякі і віддали своє життя пізнанню Ісуса
Христа і служінню йому та його Церкві.
Ми маємо велику нагоду познайомитися
з великою святою особою і побачити , як приклад його життя відображає запал і
творчий потенціал католицької церкви взагалі та греко – католицької зокрема.
Постать о. Петра Павла Ороса,
вказує нам на присутність Бога, як вказував і за свого земного життя. Сьогодні
ми ходимо по тій землі, по якій ходив він, ходимо стежками його дитинства,
молодості , це села Березники та Керецьки на Свалявщині Скотарське на
Воловеччині , Сокирниця на Хустщині. Протягом свого короткого життя йому
вдалося зробити багато добра, вказати на присутність Бога у нашому житті , та
своїм жертовним подвигом вказати свою любов до нього та ближнього. Життєвий
приклад Блаженного Петра Ороса показує на те, що і ми люди 21 століття також
можемо праведно жити, робити добрі справи.
Нехай приклад нашого життя буде
світлом для тих людей, які ще Бога не впізнали або від Нього відійшли. Нехай
наше життя буде таким, що якщо хтось піде за нами, щоб він дійшов до вічної
радості.
Житєписи Теодора Ромжі, Петра Ороса та всіх інших священиків, що перебували в радянських концтаборах, та проводили підпільні Богослужіння в період радянської окупації, повинні стати настільною книгою, для богословської студентської молоді, для священиків на парафіях і для усіх тих, чиїм завданням є відродити в нашому народі ідеали Христової віри, ідеали жертовності і любові.
Петро Павло Орос народився 14 липня
1917 року в селі Бірі в Угорщині, недалеко від Маріяповчі в сімї греко –
католицького священика.
Отець Янош Орос, батько Петра Ороса.
Закінчив Ужгородську семінарію, та перед руко- положенням повінчався з донькою
отця Кирила Раковського та Меланії Сотак із с. Березники Ержибет Раковською(
нар. 1.12.1893 року, померла в квітні
1926 року в Керецьках).Батько Петра Павла Ороса о. Янош помер 9 листопада 1918
року в с. Бірі Угорщина де і похований.
У березні 1919 року мати з двома дітьми переїхала в село Березники Свалявського району, де парохом був її батько Кирило Раковський(1860 – 1923). Помер Кирило Раковський 12 квітня 1923р. в с. Березники та похований біля Свято - Вознесенської греко – католицької церкви навпроти входу в церкву, на гробі був поставлений камінний хрест. Церковна фара була на місці сучасної школи. Біля фари був великий сад, де мабудь і грався майбутній блаженний, та онук Кирила Раковського Петро Орос. У радянські часи На місці церкви та церковного кладовища, щоб знищити згадку про греко – католицьку церкву у Березниках було викопано яму для закладки силоса, а останки людей зібрали, та просто закопали у другу яму. Із слів краєзнавця поета Михайла Чикивді, гріб Раковського зберігся, бо був трохи вище тої ями, але на сьогодні хрест на гробі знищено, а могилу засипали землею. Були поховані біля Церкви Вознесіння Господнього с. Березники о. Неймет Андрій гр. – кат. Священик с. Березники, помер 11 липня 1872р.; Легеза Меланія дружина пароха с. Березники, о. Йосифа Сотака, померла 18 червня 1881 р. ;о. Дідик Стефан гр.. – кат. священик с. Березники; Сотак Меланія дружина пароха о. Кирила Раковського померла 23 серпня 1903 року ( бабка Петра Ороса); о. Кирило Раковський парох с. Березники помер 12 квітня 1923 року.( дідик о. Петра Ороса). У Березниках зберігся дзвін вилитий у 1906 році, та перенесений у православну церкву, голос якоуго майже слухав майбутній блаженний Петро Орос.
У 1921 році вдова Єлізавета
Орос вийшла заміж за нотаря Тібора Дудинського
і переїхала з синами до нього в с. Керецьки Свалявського района. В квітні 1926
року мати Петра ороса помирає і двоє хлопців залишаються круглими сиротами. Похована
мати майбутнього блаженного на кладовищі у с. Керецьки, на могилі встановлено
сучасний пам’ятник. В 1927 році двоє хлопців було відправлено у с. Скотарське
до молодшої сестри діда хлопців по батькові, у якої було 11 своїх дітей.
Початкову школу закінчив у
Скотарському, а від 5 – го класу продовжує навчатися в Хустській гімназії. Випускні екзамени здав
1937 року, а уже в березні вступив в Ужгородську духовну семінарію.Семінарію
Петро Орос закінчив у 1942 році.
28 червня 1942 року отця Петра Ороса руко положив на
священика єпископ Олександр Стойка в Доманинській церкві, після свячень отримав
направлення в с. Великі Комяти Виноградівського району, а після був переведений
в с. Білки Іршавського району, де тепер і знаходяться його тлінні останки.
Блаженний Петро Орос був
поліглотом, як і майже всі священики того часу, Поряд з рідною угорською мовою
о. Петро володів латинською, що було обов’язковим для тогочасного
священика,місцевою русинською, на якій служив Служби Божі,українською та
французькою.
За розпорядженням Сталіна
розпочалося знищення Мукачівської греко
– католицької церкви. Органи радянської влади неодноразово викликали о. Петра,
та схиляли його до переходу на московське православіє.
27 жовтня 1947 року на владику
Теодора Ромжу було вчинено замах , а 31 жовтня цього ж року його отруїли в
Мукачівській лікарні. Частина священиків приєдналася до єпархії Російської
православної церкви, а частина пішла в підпілля , як і о. Петро. Він ревно
служив духовним потребам вірних
«Мовчазної церкви»на Іршавщині.
Свою ревність і небувалу
посвяту о. Орос підтримував довгими молитвами, строгими постами й покутами. За
стародавнім звичаєм східних подвижників, їв тільки один раз на день.Він завжди
переховував у своїй кімнаті, чи в печері, а літом в колибі, Пресвяту
Євхаристію.
Під кінець 1953 року о. Петро
зібрав декілька священиків для ре колекцій, під час цих ре колекцій він
розказував свої атарним братам , що не переживе віку Владики – Мученика Кир
Теодора, а 14 липня 1953 року о. Петрові минуло 36. Тому під час ре колекцій,
говорячи про смерть, він прорік віщі слова: «Відчуваю, що це мої останні ре
колекції». І не помилився. Вночі перед святом Успіння з 27 на 28 серпня 1953
року, він загинув як мученик від кулі більшовицького міліціонера.
Ті, що зустрічалися з о.
Петром Оросом, не могли повірити, що цей чоловік худої статури, непримітний,
мав таку сильну віру, що вона зробила з нього мученика.
Від себе хотілося б додати,
що о. Петро не єдиний віддав своє життя за віру, за вірність Христові й
Апостольському престолові, за те, що не згодилися перейти на російське
православ’я. У їхніх вухах звучали слова того , хто подав їм приклад
мучеництва, їхнього владики Теодора Ромжі : «Я радше помру, ніж мав би зрадити
свою віру». Вісімнадцять священиків загинуло під час допитів у застінках НКВД,
40 пропали безвісти, близько 150 священиків Мукачівської церкви опинилися на
засланні на каторжних роботах. Вони, вірні слуги Христа радше вмирали, йшли на
заслання залишаючи свої сімї,як мали зрадити свою віру, пам’ятаючи Христові
слова: «Хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе».(Мр.
8:35).
Згадуючи про о. Петра Ороса,
його алтарний брат Павло Мадяр , так про нього писав: «Найбільший дар церкви і
народу є святі люди, це через них здійснюється ідеал Божого Царства. Це через
них, видимим способом живе між нами сам Ісус Христос, бо це в них найкраще
сповнюється Його слово: «Хто вас приймає, мене приймає …. Хто видів Мене, видів
Отця».
Однокурсник о. Петра о. Іштван
Піріді згадуючи про нього пише: «….Мені ніколи не доводилося зустрічати живого
святого, яким я вважаю о. Петра він дуже ревно дотримувався засад нашої матері церкви. У його висловлюваннях завше
відчувалася непохитна віра щирого греко – католика, та справжня, християнська
любов до ближнього. Це проявлялося і в його стосунках з товаришами по
навчанню».
Іван Маргітич, у розмовах
згадуючи про о. Петра говорив: «Він вів аскетичний образ життя, ніколи ні на що
не нарікав, мав гарячу любов до ближнього, ділився останнім куском хліба чи
одежиною. Разом з цим він був добре обізнаний із проблемами підпільної церкви –
мучениці».
Отець Петро у інших
священиків підтримував дух вірності
церкві та Апостольському Престолові. Закликав їх бути стійкими, не
піддаватися тиску властей.
Мощі блаженного о. Петра Павла Ороса
були віднайдені та 28 серпня 1992 року перезахоронені у спеціально побудованій
капличці біля церкви у с. Білки.
За розпорядженням владики Мукачівської Греко – Католицької
Єпархії уже покійного Мілана Шашіка
розпочато процес беатифікації мученика
нашої віри о. Петра Ороса.
У 1922 році Папа Франціск
затвердив Декрети Дикастерії у справах
визнання святих, між якими визнання мучеництва священика Мукачівської греко –
католицької єпархії о. Петро Павло Орос, та затвердив проголошення декрету
цього відомства, що стосуються деяких беатифікаційних процесів.
Офіційне проголошення блаженним
Петра Павла Ороса , мало відбутися цього 2023 року 27 серпня в неділю, але у
зв’язку з нападом рашистської росії на нашу країну, воно відкладається до
закінчення війни.
Блаженний Петро Павло Орос, великий
ревнитель Слави Божої, та відданий поборник Христової євангелії, слуга церкви
Апостольської, сьогодні молиться перед Богом за тих, хто також ревнує про те,
щоб прославляти своїм життям не себе чи когось іншого, а Бога. Правильне життя
– це коли люди дивляться на нас і кажуть : «Так, є істинний Бог, Який сотворив
небо і землю, я це бачу в житті цієї людини, тому, що вона є провідник, свідок цього
істинного Бога».
Микола Рішко
11.08.2023р.
Немає коментарів:
Дописати коментар