Іван Макара – залишив після себе добрі діла

Як кажуть, що людина повинна за життя виховати дітей, побудувати хату та виростити сад біля неї. Усе це і не тільки це Іван Макара в своєму житті зробив. Його дитинство та юність проходили в мальовничому селі Мирча на березі гірської річки Уж, що на Великоберезнянщині.

Виховувався серед чарівної природи, працьовитих, добрих і щирих людей, які з малку привили йому  любов до  рідної землі, свого народу та його звичаїв і культури.

Народився Іван Макара 28 липня 1912 року. Його батько, Олекса Васильович Макара, 11 березня 1880 року народження, ще в 1913 році виїхав на заробітки до США і не повернувся. Мама, Марія Андріївна Пида, 23 травня 1886 року народження, померла в 1918 році. З шести років він залишився сиротою і ріс в родині стрика Івана, а після одруження - сестри Марії, в сім’ї її чоловіка Василя Гапака.
Після закінчення в 1926 році народної школи в рідному селі, поступив на навчання до горожанської школи в Великий Березний. Кожний день і в дощ, і в сніг ходив пішки в школу, аж поки не одержав ліжко в гуртожитку Червоного Хреста.

У 1929 році після закінчення, державної горожанської школи в Великому Березному його, як одного з найкращих учнів, направили на навчання до Мукачівської державної учительської семінарії, після закінчення якої в 1933 році його було направлено дочасним вчителем на Перечинщину. Спочатку працював в селі Завбуч, а через рік його перевели в народну школу села Порошкова. В 1935 році одержав свідоцтво на право викладання в народних школах.

У селі Порошково, зустрів учительку народної школи Лавру Павлишинець, з якою 25 листопада 1934 року вони поєднали свої долі і прожили разом довгі роки, давши дорогу в життя трьом дітям: Катерині (1938 р.н.), Ельвірі (1942р.н.) та Євгену (1945 р.н.). Дочки закінчивши Ужгородський державний університет, стали педагогами, а син, закінчивши Львівський лісотехнічний інститут, інженером.

Після відбуття військової повинності, в школі молодшого офіцерського складу чеської армії в місті Левоча та по її закінченні в Ужгороді в жовтні 1937 року повернувся на роботу в народну школу села Порошкова. А з вересня 1938 року разом з дружиною його перевели в село Заричово, де пропрацював до листопада 1944 року.

Брав активну участь у громадському житті села, займався просвітницькою роботою, за що користувався високою повагою серед жителів села.

Ще навчаючись у Мукачівській учительській семінарії, опанував гру на скрипці і, працюючи в школі, навчав сільських дітей співу, керував хором. Мав талант до малювання, любов до якого також намагався прививати сільській малечі.

У квітні 1942 року його мобілізували до угорської армії й відправили на східний фронт, де пробув по лютий 1943 року, дійшовши до міста Новий Оскол в Росії.

В грудні 1944 року наказом Уповноваженого Народної Ради Закарпатської України, його було призначено завідуючим Перечинським окружним відділом народної освіти, де пропрацював до вересня 1947 року. Але в лави комуністичної партії не вступив і змушений був перейти на роботу в Перечинський ліспромгосп.

За успішну роботу на педагогічній ниві в 1946 році його було нагороджено пам’ятним знаком Міністерства освіти УРСР «Відмінник народної освіти», який йому вручив тодішній міністр освіти УРСР Павло Тичина.

За доносом недоброзичливця зазнав репресій від органів МДБ. З лютого 1950 по січень 1951 року перебував в Ужгородському слідчому ізоляторі МДБ, де йому за перебування в угорській армії, приписували зраду батьківщині. Пережив багато, але не зламався. Переслідували і сім’ю. Дружину з трьома дітьми виселили з комунальної квартири в Перечині, і вони були змушені переїхати на приватну квартиру в село Сімер, куди жінку перевели працювати вчителем з Перечинської школи.

У Перечинському ліспромгоспі, а потім в Перечинському лісокомбінаті пропрацював на посадах: нормувальника механічної майстерні (1951-1952 рр.), інженера лісосічного фонду (1952-1954 рр.), виконроба (1954-1955 рр.), майстра нижнього складу (1955-1962 рр.) старшого бухгалтера ревізора (1962-1969 рр.), економіста-нормувальника пружинного цеху (1969-1971 рр.).

З серпня 1971 року та до виходу на пенсію в березні 1973 року був змушений працювати на різних посадах, щоб заробити на більш пристойну пенсію. Працював майстром у Перечинському районному об’єднанні сільгосптехніка, заготувачем та робітником відділу капітального будівництва на Перечинському соковинному заводі.

Побудував власний будинок, куди в середині п’ятдесятих років переїхала його сім’я. Іван Макара у вільний час займався садівництвом, свідченням чого є гарний фруктовий сад біля хати. Займався бджільництвом, закінчив в Києві заочну школу бджолярів.

Уже перебуваючи на пенсії, брав активну участь у громадському житті. У 1975 році був одним з організаторів Перечинського районного товариства «Кролівник», яке очолював до 1978 року.

Любив рідну пісню, любов до якої прищепив своїм дітям та онукам. Цікавився історією України, слідкував за дисидентським рухом на Україні в сімдесятих та вісімдесятих роках. З великим піднесенням зустрів розпад «совітської імперії» та проголошення самостійності Української держави.

10 квітня 1999 року не стало Івана Макари інтелігентної людини, щирого патріота рідного краю.


Share |

Цікаве відео

Loading...