Просвітителі Перечинщини

Історія нашого краю ХVIIIст. початку ХХ ст. пов'язана з життям і творчістю багатьох видатних діячів науки, культури і освіти, які відстоювали народні інтереси, дбали за підняття духовного, освітнього, культурного та соціально-економічного рівня населення нашого краю. Деякі з них були або уродженцями Перечинщини, або певні періоди їхнього життя та діяльності пов’язані з нашим районом.

Церковний і культурний діяч, педагог, дослідник історії церкви, поет-сатирик – канонік Іван Пастелій, народився 21 січня 1741 року в селі Мала Пастіль – нині село Пастілки Перечинського району . Від назви села згодом прийняв псевдонім Пастелій, а справжнє його прізвище – Іван Ковач.


Освіту здобув у навчальних закладах Ужгорода, Будапешта, Егера, був священиком у Хусті, Мукачеві, Гуменному, Коритнянах, працював професором етики в Мукачівській богословській школі.
Після передачі ряду парафій грецького обряду Списького комітату під юрисдикцію Мукачівського єпископату в 1787 році, виникла потреба у посаді генерального вікарія для керівництва новоутвореним 27 липня 1787 року Кошицьким вікаріатом, то єпископ Андрей Бачинський рекомендував на цю посаду  каноніка Пастелія. У листі від 30 грудня 1787 року до австрійського імператора Йосифа ІІ,  єпископ охарактеризував його, як такого, який має дуже потрібні знання і необхідні якості для цієї важливої посади й відзначається особливою розсудливістю і досвідом. Імператор зважив на вказані достоїнства кандидата і погодився призначити каноніка Івана Пастелія  керувати новоствореним Спиським вікаріатом.
Якісне виконання обов’язків генерального вікарія вимагало переїзду до м. Кошиці і будівництва помешкання для нього. Для цього ще раніше було виділено місце у монастирі домініканців, але справа з будівництвом просувалася дуже повільно. Кошицька влада під впливом Егерського єпископа неприязно ставилася до греко-католицького вікарія і всіляко перешкоджала йому . Пастелій доповідав єпископу що “справа даного вікаріату загалом систематично розглядається таким чином, що частково не дає жодного реального результату…”. Резиденцію для греко-католицького генерального вікарія так і не було збудовано в Кошицях, згодом його осідок був перенесений в Пряшів.
Труднощі з будівництвом, вікаріальна посада вимагали додаткових зусиль та й вік давав себе знати і стан здоров’я  Пастелія погіршився. Усвідомлюючи велику відповідальність за доручену справу та відчуваючи, що не в силі її виконувати на належному рівні, він звернувся до єпископа у якому  зізнався, що для нього вікаріальна посада є дуже обтяжливою і просив звільнити його з посади генерального вікарія. Зважаючи на ці обставини, в 1790 році його було увільнено з посади генерального вікарія.
На думку дослідників, ще однією з причин відмови Пастелія від посади генерального вікарія було нестримне бажання завершити свій твір з історії духовного розвитку Підкарпатської Русі  в другій половині ХУІІІ ст., вважаючи, що краще за нього цього ніхто не зробить, оскільки був учасником цього процесу. Він мріяв написати багатоплановий твір з історії Мукачівської єпархії, що видно із його слів, якими закінчується рукопис: “Однак, як наслідок того, що це я зібрав у один том, то я показав приклад, що слід робити, іншому ж хочу допомогти, а тому не закінчуватиму дане дослідження”
Своїми працями “Історія Мукачівської єпархії” та “Про походження русинів” заклав основи історичної концепції Закарпаття і започаткував вивчення такої важливої теми як історія церкви краю.
Його дослідницьку роботу на вищому науковому рівні продовжили Михайло Лучкай, Олександр Духнович, Анатолій Кралицький, Іван Дулішкович та інші. Ужгородський науковець Дмитро Данилюк , який вклав велику лепту в дослідження його творчості, по праву назвав Івана Пастелія – предтечею Закарпатської історіографії.
Для свого часу він був високоосвіченою людиною і свої знання, талант і здібності поклав розвиток духовності рідного краю. Закінчив свій земний шлях Пастелій в 1799 році і похований в Ужгороді.


Ще один великий син нашого краю, канонік Іван Чургович, народився в селі Новоселиця Перечинського району, у сім’ї греко-католицького священика Івана Чурговича 26 січня 1791 року. Його батько о. Іван Чургович служив священиком в с.Чорноголова (1778-1785) та с. Новоселиця (1785-1815). В Новоселиці, після смерті батька з 1815 по 1829 рік  служив священиком його брат о. Василь Чургович. З  1829 по1845 був душпастиром с. Великі Лази. 
 Після навчання в Ужгородській гімназії, його було, направлено продовжувати навчання до Будапешта, а згодом – до ужгородської богословської семінарії. У 1817 році прийняв духовний сан і одночасно почав викладати в Ужгородській гімназії . По двох роках відправився на науку до Відня у Фрінтанеум. Тут у 1823 р. отримує ступінь доктора богослов’я. В 1825 році його призначають директором Ужгородської гімназії яку очолював до1856 року. Після смерті єпископа Олексія Повчія в 1831році канонік Іван Чургович управляв Мукачівською греко-католицькою єпархією як капітульний вікарій до висвячення на єпископа в 1838 році Василя Поповича. В той період він був ініціатором створення кафедрального хору в Ужгороді. єп. Попович звільнив Чурговича з посади капітульного вікарія і назначив директором Ужгородської учительської семінарії, яким він пробув з 1839 року по 1861 рік. Перебуваючи на посадах директора Ужгородських гімназії та учительської семінарії, залучав до викладацької роботи в ці навчальні заклади кваліфікованих учителів насамперед з місцевої, національно свідомої інтелігентції, аби виховувати учнів, особливо майбутніх учителів, справжніми патріотами свого народу, духовно зрілими і добре підготовленими до практичного життя. З цією метою сам написав кілька праць з теорії та практики освіти, навчання та виховання. Постійно дбав про створення, будівництво в закарпатських селах нових шкіл, забезпечення їх педагогічними кадрами. Помер в 1862 році.

Іван Чургович був одним із плеяди найбільш освічених людей свого часу, володів девятьма європейськими мовами. Залишив після себе бібліотеку яка говорить про наявність в нього філософської ерудиції і про його філософську освіченість, та про коло його думок. Книги бібліотеки говорять про нього як про людину, що стояла високо над рівнем свого оточення і на рівні європейської цивілізації, але при цьому він щирий патріот і свідомий муж своєї доби.

Цікаво, що племінниця ( дочка його брата Василя) Івана Чурговича - Кароліна (1824-1858) була дружиною греко-католицького священика Олександра Шолтиса (1818-1884), який служив в Грибівцях (1842-1847), Костовій Пастелі (1847-1856), Порошкові (1856- 1872) та Заричові (1872 – 1884). В їх сім’ї родилися дві дочки Ірма та Марія , а також троє синів Іван, Дюла та Олександр. Олександр Олександрович Шолтис(1854-1931), внук брата Івана Чурговича Василя двадцять років працював вчителем в с. Тур’я-Реметах. Його жінка Анна Яцкович (1855-1935) теж походить з родини священиків її батько греко-католицький священик Василь Яцкович, а мама Варвара Легеза тітка Іринея Легези— письменника і громадського діяча, який народився 1 квітня 1861року в селі Тур'я Бистра. Закінчив в Ужгородську духовну семінарії. Працював священиком у рідному селі в с. Кленовому, де розгорнув громадську працю (організував кредитні каси, кооперативи «Братства тверезості»), а також в Тур’я Пасіці. Був автором численних оповідань — гумористичних, психологічно-моралізаторських та соціально-побутових. Помер Іриней Легеза - 8 вересня 1929 року.

Великий період життя ще одного громадського діяча,о. Івана Сільвая, тісно пов'язаний з Турянською долиною. Народився він 15 березня 1838 року в свалявському селі Сусково в родині священика Антонія Сільвая та Катерини Легези.

Початкову освіту здобув удома, в Сускові, під керівництвом батька, котрий прагнув долучити сина до церковного життя та церковних обрядів, а тому і в будні, і в свята брав його з собою до церкви. Навчаючись в Ужгородській та Сатмарській гімназіях (тепер Румунія), а потому в богословській семінарії при Будапештському університеті, Сільвай здобув досить високу освіту для свого часу.

Довгий час працював священиком на Свалявщині в селах Сускові та Дусині. А з березня 1881 року до травня 1899 жив на Пречинщині в селі Тур’я-Ремета. Будучи благочинним Туринського церковного округу. Потім його було переведено до Нового Давидкова на Мукачівщині де служив Богу до самої кончини- 13 лютого 1904 року.

o. Іван Сільвай є найпродуктивнішим серед письменства нашого краю другої половини XIX ст.: його твори складають чотири об’ємні рукописні томи, більшість з яких, не лише не виходили окремою книжкою, але й не друкувалися в періодиці.

До рукопису не входять 40 надгробних проповідей, що були видані у 1898 р. окремою книжкою, а також принаймі 35 байок, які, мабуть, зберігаються в одній із приватних бібліотечок Ужгорода.

Більшість творів І.Сільвая опубліковано під псевдонімом Уріїл Метеор (“Уріїл” – “господнє полум’я”), у тому числі рукопис, названий автором “Сочинения Уриила Метеора”. Але псевдонім І.Сільвай взяв не з цензурних міркувань, бо вся тогочасна інтелігенція Закарпаття знала, хто такий Уріїл Метеор. Свій псевдонім він створив суто як будительський, вкладаючи в нього ідею про своє високе покликання – освітити шлях народу, повести його до кращого життя.

Літературна спадщина Івана Сільвая – одне із найпомітніших явищ літературного процесу Закарпаття, проте належної уваги до його літературного спадку не виявлено, значна частина його творів так і залишається невідома широкому читацькому загалу.

Значний слід на Перечинщині залишив і його син о. Сіон Сільвай. Народився 29 січня 1876 року в Сускові.Був надзвичайно талановитою людиною, писав п’єси, тексти пісень і складав музику до них, був чудовим різблярем, художником. Закінчив гімназію та духовну семінарію в Ужгороді. Прийняв сан греко-католицького священика в 1900 році. Жінкою Сіона Сільвая була Ізабела Бачинська дочка дубрівського священника Михайла Бачинського (1849 – 1927) та Ернестини Табакович. У селах де служив, створював народні хори, які під його керівництвом досягали високого професійного рівня та майстерності. Так в селі Ворочово де досить значний час він був парохом, разом з учителем Миколою Павлишинцем створив чотириголосий хор селян. На сцені зробив постановку ворочівського народного весілля. Хор Ворочева в 1923 році з тріумфом виступав на театральних сценах Ужгорода, Пряшева та Кошиць.

У середині 20-х років Сіон Сільва став керівником відомого на Підкарпатській Русі і далеко за її межами церковного хору «Гармонія», який приймав участь у всіх важливих культурного життя краю. Помер в 1932 році.

Однодумцем О. Духновича і продовжувачем його патріотичних ідей у розгортанні будительського руху в нашому краї був о. Олександр Митрак, відомий письменник, журналіст, етнограф і мовознавець. Він народився 16 жовтня 1837 року в с. Плоскому на Свалявщині у сім’ї місцевого священика Андрія Митрака. Після здобуття початкової освіти в рідному селі десятирічним хлопчиком вступає в Ужгородську шестикласну гімназію, а останні два класи закінчує в м. Сатмарі (сьогодні Сату-Маре в Румунії). Потім навчається в Ужгородській богословській семінарії, після закінчення якої в 1862 році, служив священиком у селах Ільниці, Великих Лучках, Ясенові, Кленовому та Ворочеві. Деякий час (1864-1868 рр.) був й учителем релігії в Мукачівській народній школі. Літературну спадщину О. Митрака складають кілька десятків віршів, публіцистичних та етнографічних нарисів, статей на різні теми і згадувані збірники фольклорних записів. З-поміж прозових творів особливо виділяється його нарис „Путевые впечатления на Верховине”, в якому автор правдиво показує підневільне життя своїх земляків-верховинців, їх неймовірну нужду і темноту на тлі чудових навколишніх гірських краєвидів. Справжнім подвижництвом можна назвати велику працю Митрака як мовознавця-лексикографа – кількарічне збирання матеріалів, укладання і видання великооб’ємних перекладних словників „Русько-мадярського” (1881 р.) і „Мадярсько-руського” (1922 р. – останній видано вже після смерті автора). Основною джерельною базою для цієї наукової праці послужила зібрана ним лексика русинських народних говорів у Свалявщині, Мукачівщині, Ужанській і Турянській долинах Перечинського району. Помер 17 березня 1915 року в с. Росвигово.

В когорті народних будителів Закарпаття помітне місце займає о. Євген Фенцик, чия творча діяльність як поета, прозаїка і драматурга, журналіста, історика літератури і публіциста припадає на другу половину ХІХ ст. Народився 1844 року в сім’ї сільського священика с. Малої Мартинки на Свалявщині. Навчався в Ужгородській і Сатмарській (нині місто Сату-Маре в Румунії) гімназіях, затим на богословському факультеті Віденського університету. Під час університетських студій у Відні він зацікавився історією та культурою слов’янських народів і пройнявся ідеєю їх єднання, відвідував гуртки цього спрямування. Здобувши вищу освіту, з 1869р. став працювати сільським священиком у закарпатських селах Богаревиці, Буківці, Дусині, Порошкові, Великому Раковці та Горінчеві –де і помер в 1903 році.
Літературна спадщина Є. Фенцика досить різноманітна своєю тематикою і жанровою широтою. Він був автором численних поетичних, прозових і драматичних творів, публіцистичних нарисів та етнографічних статей, перекладів і фольклорних записів, укладачем церковних проповідей. Свої різножанрові твори і краєзнавчі праці друкував в ужгородських і львівських газетах.

Прогресивною і плідною є також Фенцикова видавнича і журналістська діяльність. У 1885 році він заснував журнал „Листок”, який редагував до останніх днів свого життя. У часописі публікувалися його власні та інших авторів літературно - та історико-краєзнавчі розвідки, науково-популярні статті. Уклав також для народних шкіл п’ять підручників з русинської граматики, історії, арифметики, природознавства, фізики, а для віруючих — “Молитвослов” і “Литургику”.

-------------------------------------------------------------------------------------

Для написання цієї історичної розвідки використано такі джерела та літературу

1. Потушняк Федір Михайлович. - Я і безконечність (Нариси історії філософії Закарпаття). - Упоряд. та післямова Р. Офіцинського. - Ужгород: Ґражда, 2003. — 127 с.

2. Павло Чучка. Ужгородська гімназія. Історія, матеріали, спогади.– Ужгород. «СП ТОВ ПоліПрінт». – 2001. -269 с.

3. Павло Роберт Магочій. Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). Авторський переклад з англійської. – Поличка «Карпатського краю». – Ужгород. –1994.- 296 с.

4. Євменій Сабов. Хрестоматія церковно-славянських и угро-рускихъ литературних памятников с прибавленим угроруских народних сказок на подлинных наречиях. – «Книгопечатный фондъ епархии Мукачевской». - Унгвар. - 1893. - 232с.



5. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том ІІ: Внутрішня історія. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 492 с.

6. Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999. 234 с.

7. Данні з родинного архіву та сімейного генеалогічного дерева автора.

8. Данилюк Д. Іоанн Пастелій – предтеча закарпатської історіографії // Лучкай М. Історія карпатських русинів. – Т.5. – Ужгород, 1999. – С. 5-16.

9.Мишанич О.В. Карпати нас не розлучать. Ужгород. – «Срібна Земля». – 1993. – 282 с


10.Георгий Геровский. Язык Подкарпатской Руси. - Москва.- 1995. - 90с.

11.  A Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegyéhez tartozó parókiákon működő lekkészek névsora a legrégebbi időktől 1949-ig.// Bendász István. Részletek a Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegye történetéből.- Ungvár, 1999.- 265-266 old.  

Просвітителі Перечинщини
текст научной статьи по специальности «История. Исторические науки»


Блог Івана Бачинського

Share |